Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Захист найкращих інтересів дитини – головне під час розгляду судами справ, які стосуються дітей

0 0
Деякими ЗМІ і в соціальній мережі «Фейсбук» поширено інформацію з коментарем судового рішення Верховного Суду у справі щодо відібрання дітей від опікуна та повернення їх батькові.
З огляду на вказане звертаємо увагу на правове обґрунтування, наведене у постанові Верховного Суду.
У січні 2017 року відповідно до рішення місцевого суду, залишеного без змін апеляційним судом, двоє малолітніх дітей відібрано від матері та батька без позбавлення їх батьківських прав, дітей передано до органу опіки та піклування і надано їм статус дітей, позбавлених батьківського піклування. А в липні того самого року відповідачку призначили опікуном над малолітніми дітьми.
У листопаді 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасувавши ухвалу апеляційного суду, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою апеляційного суду, залишеною без змін Верховним Судом у квітні 2020 року, рішення місцевого суду скасовано в частині відібрання дітей від їх батька та відмовлено в задоволенні позову у цій частині. Зокрема, апеляційний суд врахував бажання та намагання батька виправити ситуацію, яка склалася в його родині, та продовжувати виховувати своїх дітей.
Ці обставини були преюдиційними, і їх повторно досліджувати заборонено нормами ЦПК України.
У червні 2018 року батько звернувся до суду із позовом, у якому просив відібрати дітей і негайно повернути йому, оскільки відповідачка утримує їх незаконно, без відповідного рішення суду, і розпорядження про призначення опікуна над дітьми втратило силу у зв’язку з ухваленням рішення про відмову в задоволенні позову про відібрання у нього дітей.
У цій справі місцевий суд відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції скасував попереднє рішення і постановив відібрати дітей у відповідачки та повернути їх батькові.
Верховний Суд залишив судове рішення апеляційного суду без змін, навівши таке обґрунтування.
Верховний Суд узяв до уваги статті 3, 163 СК України, статті 11, 12, 14 Закону України «Про охорону дитинства», преамбулу та ст. 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифіковану Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, вивчив відповідну практику Європейського суду з прав людини та зробив такий висновок: сім’я вважається природним середовищем для розвитку дитини; виховання в сім’ї відповідає найкращим інтересам дитини, і тільки коли виявиться, що сім’я є особливо непридатною або неблагонадійною, зв’язки з нею можуть бути перервані. Розлучення дітей із батьками всупереч їхній волі можливе тільки за умови, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
У будь-якому випадку суд повинен постановити рішення, яке відповідало б найкращим інтересам малолітньої дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага має приділятись якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини. Тому результат судового розгляду має бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім`єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Відповідно до п. 27 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, дитина втрачає статус позбавленої батьківського піклування у разі поновлення піклування обох або одного з батьків на підставі, зокрема, скасування рішення суду про відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав.
Тому наявність нескасованих рішень виконавчого комітету міської ради про надання малолітнім дітям статусу позбавлених батьківського піклування, розпорядження райдержадміністрації про призначення відповідачки їхнім опікуном не є підставою для відмови в задоволенні заявлених вимог, оскільки скасування рішення суду про відібрання дітей від батька є підставою для втрати дітьми статусу позбавлених батьківського піклування.
Відповідно до частин 4–6 ст. 19 СК України в таких спорах є обов’язковою участь органу опіки і піклування. Його висновок міститься в матеріалах справи, з ним не погодився апеляційний суд, оскільки він суперечить інтересам дітей, є недостатньо обґрунтованим та недостовірним.
При цьому міський центр соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді надав позитивний висновок про позивача. Зокрема, зазначив, що після примусового відібрання дітей батько охоче йшов на співпрацю із працівниками центру, ретельно виконував їхні рекомендації, поставив дітей на чергу до дошкільного навчального закладу, вчинив дії щодо поліпшення умов проживання дітей тощо.
Крім того, апеляційний суд установив, що батькові не повідомили про встановлення опіки над дітьми, йому було невідоме місцезнаходження його дітей після встановлення опіки. Про це чоловік довідався тільки з відзиву на його позовну заяву і після цього він намагався встановити контакт із дітьми. Батько звертався до органу опіки та піклування, прокуратури, поліції, райдержадміністрації, служби у справах сім’ї та дітей, однак конфлікт щодо спілкування з дітьми вирішений не був.
Відповідно до ч. 3 ст. 249 СК України опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини. Однак через зазначені обставини батько не міг спілкуватися з дітьми, і вони з огляду на їхній вік забули батька, оскільки не бачили його три роки.
Верховний Суд зазначив: встановивши, що відібрання дітей у опікуна та повернення їх батькові не буде суперечити інтересам дітей, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову про відібрання дітей та повернення їх за попереднім місцем проживання.
Крім того, колегія суддів КЦС ВС відхилила доводи касаційної скарги про те, що батько є особою з інвалідністю II групи у зв’язку з хронічним психічним захворюванням, а тому не може належним чином виконувати своїх батьківських обов’язків, з огляду на те, що в матеріалах справи не міститься будь-яких доказів на підтвердження того, що захворювання позивача створює небезпечну для дітей обстановку.
Також звертаємо увагу, що Верховний Суд є судом права, а не факту, згідно із законом не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а перевіряє дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Постанова Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 484/920/18 (провадження № 61-6992св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/92136978.

Залиште коментар