Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів (частина третя)

825

Застосування розділу XV Господарського процесуального кодексу України та норм інших міжнародних угод,  ратифікованих Україною

     Положеннями розділу XV Господарського процесуального кодексу України регламентовано провадження у справах за участю іноземних підприємств і організацій. Проблемним для застосування стали приписи Господарського процесуального кодексу України з огляду на приписи Закону України “Про міжнародне приватне право”, що набрав чинності.

     Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України іноземні підприємства і організації мають право звернення до господарських судів, згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів, за захистом своїх оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

     При цьому підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12-17 цього Кодексу. Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:

     – місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

     – іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

     Оскільки в Господарському процесуальному кодексі відсутній інститут договірної підсудності, сторона може звернутись до   господарського суду у відповідності з територіальною та виключною підсудністю справ.

     При цьому правовідносини, пов’язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), зокрема і питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, визначені Законом України “Про міжнародне приватне право”.

     Згідно із статтею 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також, за згодою сторін спору, – Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

     Статтею 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у випадку, коли сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності у справах з іноземним елементом, передбачених у статті 77 цього Закону.

     При цьому, згідно з положеннями статті 75 вказаного Закону підсудність судам України справ з іноземним елементом у даному випадку не визначається виключно моментом відкриття провадження у справі.

     Таким чином, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності (пункт 1 частини 1 статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право”), спір підлягає розгляду в господарських судах України з урахуванням вимог розділу III Господарського процесуального кодексу України.

     Як свідчить судова практика, саме неврахування зазначеного положення Закону України “Про міжнародне приватне право” є підставою для скасування судових рішень.

     У справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Міжнародна компанія “Antares” до “Антарес Тітаніум Трейдінг Лтд.”, Компанії “Мон Блан Трейдінг, Лтд.” про стягнення штрафних санкцій за договором про купівлю-продаж (викуп) та маркетинг продукції та додатковою угодою рішенням господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду, з огляду на невиконання відповідачами договірних умов позов задоволене.

     Постановою Вищого господарського суду України вказані судові рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України.

     Вищий господарський суд України виходив з того, що місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, допустив порушення норм процесуального права, прийнявши до  провадження позовну заяву та вирішивши по суті заявлених вимог спір у даній справі. При цьому суд касаційної інстанції послався на  приписи статей 15, 124 ГПК України, якими не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам, а також, посилаючись на рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду (уповноваженого сторонами розглядати спірні відносини згідно з Ексклюзивним договором про купівлю-продаж (викуп) та маркетинг продукції, яким додаткова угода, за якою суди попередніх інстанцій стягнули з відповідачів нерезидентів штрафні санкції, визнана сфабрикованою, оскільки у її підписанні не брали участі відповідачі у даній справі).

     З таким висновком не погодився Верховний Суд України виходячи з такого.

     Додатковою угодою до договору купівлі-продажу сторони встановили арбітражне застереження, підпорядкувавши всі правовідносини між собою українському праву, та визначили, що спори між контрагентами підлягають вирішенню у господарському суді міста Києва.

     Положеннями Господарського процесуального кодексу України не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам.

     При цьому правовідносини, пов’язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), зокрема і питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, визначені Законом України “Про міжнародне приватне право”.

     Згідно із статтею 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також, за згодою сторін спору, Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

     Статтею 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності у справах з іноземним елементом передбачених у статті 77 цього Закону.

     При цьому згідно з положеннями статті 75 вказаного Закону підсудність судам України справ з іноземним елементом у даному випадку не визначається виключно моментом відкриття провадження у справі.

     Враховуючи положення вказаних законів, а також те, що рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду щодо додаткової угоди було прийнято після прийняття ухвали про порушення провадження у даній справі, вказаний спір підлягає розгляду в господарському суді України.

     Постанову Вищого господарського суду України скасовано, справу передано до Вищого господарського суду України для розгляду касаційної скарги по суті.

     Верховним Судом України скасовано також постанову Вищого господарського суду України за позовом Херсонського морського торговельного порту до компанії “Альгемайне Бетайлігунгсфервальтунгс-унд Хандельс ГмбХ” про визнання недійсним договору виходячи з такого.

     Ухвалою господарського суду Херсонської області в прийнятті позовної заяви відмовлено на підставі пункту 1 частини 1 статті 62 Господарського процесуального кодексу України.

     Постановою Запорізького апеляційного господарського суду вказану ухвалу скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції.

     Постановою Вищого господарського суду України постанову апеляційного господарського суду скасовано, ухвалу місцевого господарського суду залишено в силі.

     Вищий господарський суд України виходив із того, що відповідач є іноземним підприємством і не має на території України філій, представництв чи інших відособлених підрозділів. Крім того, відповідно до умов спірного договору сторони узгодили, що будь-який спір, який виник за даним чартером, належить розглядати трьома арбітрами в Нью-Йорку.

     Верховний Суд України щодо цього знову ж таки зазначив, що відповідно до статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” (у редакції, яка діяла на момент виникнення спору) суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у випадках: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону; якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке може бути накладено стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача.

     Як вбачається з наявної у матеріалах справах копії листа Міністерства економіки України, представництво компанії “Альгемайне Бетайлігунгсфервальтунгс-унд Хандельс ГмбХ” зареєстровано в Україні. Вказана реєстрація є безстроковою і на даний час не скасована.

     Судами було встановлено, що договір бербоут-чартера, який є предметом спору, складається з двох частин: боксової та текстової.

     У статті 26 “Право і арбітраж” другої (текстової) частини спірного договору було передбачено декілька варіантів розгляду спорів, що виникають з цього договору або у зв’язку з його виконанням.

     Зі змісту вказаної угоди вбачається, що сторони погодилися на застосування саме пункту договору, в якому вказано, що спори та суперечності, які можуть виникнути щодо цього чартеру, вирішуються в судовому порядку.

     За таких обставин Запорізький апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що, з урахуванням чинного національного законодавства, такі спори можуть розглядатися судами України.

     У справах за участю нерезидентів для передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном господарськими судами застосовується Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.65, яка була імплементована в національне законодавство Законом України від 19.10.2000 N 2052-III і набрала чинності для України з 26.11.2000.

     У господарських судів виник ряд проблемних питань щодо застосування зазначеної Конвенції.

     Так, Конвенцією встановлено спеціальний порядок оформлення та вручення судових та позасудових документів.

     Відповідно до частини 1 статті 7 Конвенції типові умови формуляра, доданого до цієї Конвенції, в усіх випадках обов’язково мають бути складені французькою або англійською мовами. Вони можуть при цьому бути складені офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуючої Держави.

     Згідно з частиною 3 статті 5 Конвенції, якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави.

     Проблемним є питання організації здійснення офіційного перекладу процесуальних документів та їх вручення учасникам судового процесу, які знаходяться за межами території України.

     Конвенція передбачає порядок отримання необхідних доказів чи вчинення процесуальних дій за судовим дорученням компетентним органом іншої Договірної Держави. Судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом на цю мову. Неоднозначним є вирішення питання здійснення належного перекладу процесуальних документів та його оплати, оскільки зазначеною Конвенцією не врегульовано питання покладення такого обов’язку безпосередньо на суд чи на одну із сторін. Раціональною видається позиція щодо покладення такого обов’язку на позивача у справі, оскільки саме він зацікавлений у швидкому, повному і якісному розгляді справи та поновленні своїх порушених прав та інтересів. За результатами розгляду справи відповідні витрати по організації перекладу судових документів мають бути розподілені між сторонами пропорційно розміру задоволених вимог.

     У справі за позовом компанії “Stoninton Ltd.” до ВАТ “Приморець” про стягнення збитків Вищий господарський суд України, відмовляючи в задоволенні касаційної скарги, зазначив, зокрема, таке.

     Касатором не враховані та не виконані рекомендації Спеціальної комісії по практичному застосуванню Гаазької конвенції про  вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, розроблених державами – учасницями Конвенції 28.10-04.11.2003, згідно з якими рекомендовано заявнику завжди надавати переклад документів, за винятком тих випадків, коли заявник має достатні підстави вважати, що адресат розуміє документ країни відправника.

     Іншою складністю є зацікавленість сторін у швидкому перекладі, надісланні та витребуванні необхідних документів. У випадку, коли іноземні юридичні особи виступають позивачами у справах, їх представники зацікавлені в отриманні та перекладі ухвал і рішень суду та дотриманні судом усіх процесуальних строків, але у разі участі іноземного підприємства у справі в якості відповідача чи третьої особи господарський суд фактично позбавлений можливості розглянути спір у визначений Господарським процесуальним кодексом України строк через штучне затягування відповідачами розгляду справи та відсутність у судових органів механізмів впливу на сторону-нерезидента, що недобросовісно користується своїми процесуальними правами або ж ігнорує свої обов’язки.

     Також проблематичним видається необхідність витребування документів чи вчинення будь-яких процесуальних дій на території держави, яка не приєдналась до згаданої Конвенції. У такому випадку суд не має законодавче врегульованого порядку здійснення процедур перекладу та легалізації процесуальних документів, зокрема про порушення провадження у справі, відкладення розгляду справи, витребування доказів по справі; крім того не визначено порядку оплати витрат на вчинення цих дій.

     Проблемним є також питання своєчасності повідомлення судом у належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи.

     Пунктом 6 Закону України “Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах” від 19 жовтня 2000 року N 2052-III встановлено, що, якщо виконано всі умови, зазначені у частині другій статті 15 Конвенції, суддя незалежно від положень частини першої статті 15 Конвенції може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів.

     Відповідно до частини 2 статті 15 зазначеної Конвенції кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не  надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, в разі коли виконані всі нижчеперелічені умови:

  1. a) документ передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією,
  2. b) з дати направлення документа сплинув строк, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців,
  3. c) не отримано будь-якого підтвердження незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

     Таким чином, однією з вимог, при виконанні якої суддя може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, є закінчення строку з дати направлення документа, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

     Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 69 Господарського процесуального кодексу України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

     Згідно з частиною 2 вищевказаної статті у виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має  право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.

     Вважаємо, що з огляду на приписи частини третьої статті 4 ГПК України ( 1798-12 ) та статті 3 Закону України “Про міжнародне приватне право” господарський суд повинен виходити з правил, встановлених у міжнародному договорі, тобто застосовувати щонайменше шестимісячний строк з моменту порушення провадження у справі.

     Так, рішенням господарського суду Київської області за позовом Закритого акціонерного товариства “Ламітек – Укрізоліт” до Фірми “Lamitek – Dielektra GmbH” про стягнення боргу за поставлену продукцію та пені за прострочення виконання зобов’язання позовні вимоги було задоволене в повному обсязі.

     Господарським судом Київської області було враховано положення Контракту щодо застосування права держави Україна у разі виникнення спорів та їх розгляду господарським судом Київської області згідно з правилами територіальної підсудності.

     Відповідача було належним чином повідомлено про місце і час судових засідань, про що свідчать ухвали господарського суду Київської області, які було направлено до Міністерства юстиції України для вручення відповідачу відповідно до положень Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.65.

     Відповідачем не було подано відзив на позовну заяву і не забезпечено участь свого представника у судових засіданнях. Згідно з  частиною 2 статті 15 Конвенції суд може постановити рішення за відсутності доказів вручення судового документа особисто відповідачеві, якщо з дати направлення документа сплинув строк, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців. З огляду на те, що в матеріалах справи відсутні докази вручення відповідачу документів про  судовий розгляд справи, однак враховуючи той факт, що з моменту порушення провадження у справі сплинув шестимісячний строк, судом було застосовано положення частини 2 статті 15 Конвенції та вирішено спір по суті за відсутності відповідача.

     Рішення господарського суду Київської області у цій справі в апеляційному чи касаційному порядку оскаржено не було.

     Разом з тим, відкритим залишається питання щодо процесуальної дії, яку має вчинити господарський суд у наведеній ситуації: продовжити строк розгляду спору з одночасним відкладенням його розгляду чи зупинити провадження у справі?

     Ще одним проблемним питанням є питання щодо оплати запиту про вручення судових документів та порядку такої оплати.

     Так, у провадженні господарського суду Полтавської області перебувають справи за позовом Відкритого акціонерного товариства “Тепловозоремонтний завод” (м. Полтава, Україна) до Фірми “System One LLC” (США) про стягнення грошових коштів.

     Відповідно до пункту 6 ухвал місцевого господарського суду по відповідних справах після отримання від позивача офіційного перекладу ухвали суду на офіційну мову країни відповідача, ухвалу господарського суду Полтавської області, разом з проханням про вручення за кордоном судових або позасудових документів згідно з Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах було направлено судом до Міністерства юстиції України.

     Листом Міністерства юстиції України було повернуто доручення про вручення судових документів представнику фірми “System One LLC” із зазначенням про таке.

     Згідно з вимогами статті 21 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах Центральним органом, який має право отримувати прохання про вручення на території США судових та позасудових документів, є Департамент юстиції США.

     Однак, згідно з повідомленням, розміщеним на офіційному сайті Гаазької Конференції з міжнародного приватного права. Департамент юстиції США передав виконання своїх повноважень відповідно до статті 2 Гаазької Конвенції 1965 року, наголосивши, що вказана процедура не веде до формального призначення нового Центрального органу, а швидше – до виокремлення діяльності, що проводиться Центральним органом, яким формально залишається Департамент юстиції США.

     Компанія “Міжнародне вручення-процесуальних документів” є єдиною приватною компанією, що здійснює вручення процесуальних документів, уповноваженою діяти від імені Центрального органу США у відповідності зі статтями 2 – 6 вищезазначеної Конвенції, отримувати запити про вручення від інших Договірних держав, здійснювати вручення документів, заповнювати формуляри.

     Компанія “Міжнародне вручення процесуальних документів” завершує вручення документів та повертає формуляр про вручення іноземному заявнику протягом шести тижнів з дня отримання запиту.

     Усі запити про вручення, не супроводжені належною оплатою, повертаються без вручення.

     Додатково Міністерство юстиції України у вищезазначеному листі повідомило, що судове доручення повинно бути оформлене відповідно до положень пунктів 6.2 – 6.6 Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 року N 1092/5/54.

     Судове доручення може бути надіслано згідно з пунктом 6.7 згаданої Інструкції безпосередньо на адресу Центрального органу США або до Міністерства юстиції України для подальшого направлення на виконання компетентним органам Сполучених Штатів Америки.

     Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що судова практика застосування норм міжнародного приватного права та міжнародних угод, загалом, є правильною та однаковою.

     Разом з тим, при проведенні даного узагальнення виявлено ряд проблемних питань у вирішенні цієї категорії спорів, зокрема: питання щодо визначення підвідомчості справ; визначення права, належного до застосування до відповідних правовідносин; застосування положень Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.65 тощо.

Комментарии