Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням конкурентного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)

236

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

25.11.2009  N 01-08/627

Господарські суди України

Про деякі питання практики

вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням

конкурентного законодавства (за матеріалами

справ, розглянутих у касаційному порядку

Вищим господарським судом України)

     У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

  1. За приписами Закону України “Про захист економічної конкуренції” для встановлення такого порушення, як антиконкурентні дії органу місцевого самоврядування у вигляді надання окремому суб’єкту господарювання переваг, які ставлять його у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до обмеження чи спотворення конкуренції, не має значення, чи займає відповідний суб’єкт господарювання монопольне становище.

     Комунальне підприємство звернулося до господарського суду з позовом про скасування рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України у справі про порушення виконавчим комітетом міської ради законодавства про захист економічної конкуренції. Таке порушення полягало в тому, що виконавчий комітет надав комунальному підприємству, яке є конкурентом інших рекламних агентств на ринку зовнішньої реклами, переваг, які ставлять його у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до обмеження чи спотворення конкуренції.

     Оскаржуючи в касаційному порядку судові рішення про відмову в задоволенні позову, комунальне підприємство посилалося на помилковість висновку господарських судів про те, що оспорюване рішення Антимонопольного комітету не стосується прав та охоронюваних законом інтересів комунального підприємства. На думку скаржника, цим рішенням визначено частку комунального підприємства на  ринку відповідних послуг в розмірі 37% і це є підставою для прийняття рішення про примусовий поділ комунального підприємства відповідно до статті 53 Закону України “Про захист економічної конкуренції” (далі – Закон).

     Проте доводи скаржника судом касаційної інстанції визнано помилковими, виходячи з такого.

     Згідно з пунктом 2 частини першої статті 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є, зокрема, зловживання монопольним (домінуючим) становищем. Саме це порушення тягне за собою відповідальність, встановлену Законом, одним з видів якої відповідно до статті 53 Закону є примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. Водночас саме по собі зайняття суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого становища) не є порушенням у розумінні Закону.

     Що ж до оспорюваного рішення Антимонопольного комітету України, то цим рішенням не визначався факт зайняття комунальним підприємством монопольного становища на ринку розміщення зовнішньої реклами, а лише встановлено, що частка цього підприємства на відповідному ринку протягом досліджуваного періоду зросла до 37%. За приписами Закону для встановлення такого порушення, як антиконкурентні дії органу місцевого самоврядування у вигляді надання окремому суб’єкту господарювання переваг, які ставлять його у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до обмеження чи спотворення конкуренції, не має значення, чи займає відповідний суб’єкт господарювання монопольне становище (постанова Вищого господарського суду України від 03.03.2009 N 20/119).

  1. Господарський суд не вправі ні самостійно, ані шляхом призначення судової експертизи визначати наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на певному товарному ринку.

     Приймаючи судове рішення про задоволення позову про визнання недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України, пов’язаного із зловживанням Залізницею своїм монопольним (домінуючим) становищем на ринку послуг з виконання маневрових робіт, господарський суд виходив з того, що зайняття Залізницею монопольного (домінуючого) становища на відповідному ринку спростовується висновком судової експертизи.

     Проте, призначаючи судову експертизу, господарський суд не взяв до уваги таке.

     Згідно з пунктом 11 частини першої статті 7 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” проведення дослідження ринку, визначення меж товарного ринку, а також монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на цьому ринку та прийняття відповідних рішень віднесено до повноважень названого Комітету. За приписами частини четвертої цієї ж статті здійснення відповідних повноважень іншими органами державної влади не допускається.

     Отже, господарський суд не вправі був ні самостійно, ані шляхом призначення судової експертизи визначати наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища Залізниці на певному товарному ринку.

     Висновок про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища може бути здійснено лише за результатами спеціального дослідження, яке включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку, причому застосування структурних показників зумовлюється встановленням об’єктів аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку тощо на підставі інформації, що може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища. Таке дослідження проводиться органом Антимонопольного комітету України в порядку, передбаченому Методикою визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання, затвердженою розпорядженням Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 N 49-р (далі – Методика), розробленою відповідно до статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”.

     Отже, зазначений висновок є підсумком правової оцінки фактичних обставин, установлених органом Антимонопольного комітету України у проведенні відповідного дослідження згідно з Методикою.

     Відтак питання про наявність або відсутність підстав вважати, що  Залізниця займала монопольне (домінуюче) становище на певному ринку, було правовим і мало з’ясовуватись територіальним відділенням Антимонопольного комітету України, а господарський суд, розглядаючи дану справу, в свою чергу, повинен був перевірити правильність застосування названим відділенням норм Методики у вирішенні даного питання (постанова Вищого господарського суду України від 10.02.2009 N 4/44а).

  1. Для кваліфікації дій суб’єкта господарювання як узгоджених антиконкурентних дій не є обов’язковим з’ясування наслідків у формі завдання збитків для його конкурентів чи споживачів або інше реальне порушення їх прав чи інтересів, оскільки достатнім є встановлення самого факту вчинення дій, які визначено як антиконкурентні узгоджені дії, та можливості настання таких наслідків.

     Спиртові заводи звернулися до господарського суду з позовними заявами, які господарським судом були об’єднані для спільного розгляду, про визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у частині визнання дій спиртових заводів антиконкурентними узгодженими діями та стягнення штрафу.

     Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову відмовлено повністю. У прийнятті зазначених рішення та постанови попередні судові інстанції з посиланням на приписи Законів України “Про Антимонопольний комітет України” та “Про захист економічної конкуренції” виходили з того, що рішення прийнято Антимонопольним комітетом України у межах його компетенції та відповідно до норм законодавства України, а позовні вимоги матеріалами справи не підтверджуються і є необґрунтованими.

     Вищий господарський суд України погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій у цій справі з огляду на таке.

     Відповідно до пункту 1 статті 50 Закону України “Про захист економічної конкуренції” (далі – Закон) порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні узгоджені дії.

     За приписами статті 6 Закону такими діями є:

     – узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції;

     – вчинення суб’єктами господарювання схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції у разі, якщо аналіз ситуації на ринку товару спростовує наявність об’єктивних причин для вчинення таких дій (бездіяльності).

     Судовими інстанціями у справі встановлено, зокрема, що спиртові заводи – позивачі протягом 2-х днів зверталися до обласного державного об’єднання спиртової та лікеро-горілчаної промисловості з листами, в яких повідомили про встановлення однакових цін на свою продукцію. З аналізу відповідних листів спиртових заводів вбачається, що переважна більшість останніх запропонували зазначеному об’єднанню (яке укладає договори комісії на  продаж спирту етилового з кожним спиртовим заводом) підвищити відпускні ціни на спирт та встановити їх на однаковому рівні залежно від марки.

     Внаслідок узгодження спиртовими заводами цін на спирт було усунуто один з найважливіших факторів конкурентної боротьби – ціну товару, що з огляду на обсяг ринку, охоплений узгодженими діями (близько 75 відсотків) призвело до обмеження конкуренції на ринку спирту.

     Таким чином, позивачами було вчинено порушення, передбачене пунктом 1 статті 50 Закону у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, які призвели до обмеження конкуренції на ринку спирту.

     За змістом приписів статті 6 Закону для кваліфікації дій суб’єкта господарювання як узгоджених антиконкурентних дій не є обов’язковим з’ясування наслідків у формі завдання збитків для його конкурентів чи споживачів або інше реальне порушення їх прав чи інтересів, оскільки достатнім є встановлення самого факту вчинення дій, які визначено як антиконкурентні узгоджені дії, та можливості настання таких наслідків (постанова Вищого господарського суду України від 10.02.2009 N 45/74).

  1. Твердження скаржника про те, що перебіг строку для надання інформації на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України, встановленого головою цього відділення, починається від дня фактичного отримання цього запиту керівником суб’єкта господарювання, суперечить чинному законодавству, згідно з  яким поштові відправлення належать відправникам до моменту вручення адресатам, якщо вони не вилучені відповідно до закону.

     Підприємство звернулося до господарського суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України, яким неподання Підприємством інформації на запит останнього визнано порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і накладено штраф.

     У поданні даного позову та касаційної скарги Підприємство виходило, зокрема, з того, що, на його думку, початок перебігу строку для надання інформації на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України починається від дня отримання цього запиту керівником Підприємства, а не від дня вручення відповідного поштового відправлення.

     Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, Вищий господарський суд України зауважив таке.

     Пункт 13 статті 50 Закону України “Про захист економічної конкуренції” визначає як порушення законодавства про захист економічної конкуренції неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки. За таке порушення накладається штраф згідно із статтею 52 названого Закону.

     Пунктом 105 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 N 1155 (чинних на момент вручення уповноваженій особі Підприємства запиту територіального відділення Антимонопольного комітету України), передбачено, що адресат може уповноважити іншу особу на одержання поштового відправлення (поштового переказу) за довіреністю, що посвідчується в установленому законодавством порядку.

     Господарськими судами попередніх інстанцій було встановлено, що відповідний запит територіального відділення Антимонопольного комітету України було надіслано рекомендованим поштовим відправленням та вручено уповноваженому представнику позивача.

     Таким чином, твердження скаржника про те, що перебіг строку для  надання інформації на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України, встановленого головою цього відділення, починається від дня фактичного отримання цього запиту керівником Підприємства суперечить, зокрема, згаданому пункту 105 Правил надання послуг поштового зв’язку, та абзацу четвертому статті 19 Закону України “Про поштовий зв’язок”, згідно з яким поштові відправлення належать відправникам до моменту вручення адресатам, якщо вони не вилучені відповідно до закону. Тобто з моменту вручення в установленому порядку поштового відправлення воно належить адресатові (постанова Вищого господарського суду України від 13.10.2009 N 5/46-09).

  1. Одночасне підвищення всіма перевізниками (у тому числі позивачем у справі) тарифів на перевезення пасажирів на певному маршруті, встановлення їх на однаковому рівні без об’єктивних на те  причин (з перевищенням визначеного уповноваженим органом граничного рівня) вірно зазначено господарським судом як порушення конкуренційного законодавства.

     Підприємець звернувся до місцевого господарського суду з позовом про визнання рішення адміністративної колегії відділення Антимонопольного комітету України про порушення законодавства про захист економічної конкуренції недійсним у частині визнання дій Підприємця антиконкурентними узгодженими діями та стягнення з нього штрафу.

     Рішенням господарського суду позов Підприємця задоволено. У прийнятті даного рішення місцевий господарський суд виходив з того, що оспорюваним рішенням відділення Антимонопольного комітету України не доведено наявності в діях зазначених у цьому рішенні суб’єктів господарювання ознак антиконкурентних узгоджених дій.

     Постановою апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

     Вищий господарський суд України, залишаючи оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, зазначив таке.

     Відповідно до приписів Закону України “Про захист економічної конкуренції” (далі – Закон) порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні узгоджені дії.

     Такими діями, зокрема, визнаються:

     – узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції;

     – узгоджені дії, які стосуються встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів.

     Згідно з частиною третьою статті 5 Закону України “Про автомобільний транспорт” тарифи на перевезення автомобільним транспортом підлягають державному регулюванню, яке здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади, державними органами управління автомобільним транспортом, органами місцевого самоврядування.

     Відповідно до статті 10 цього Закону тарифна політика на автомобільному транспорті сприяє, зокрема, стимулюванню конкуренції та появі нових суб’єктів господарювання, які належать до автомобільного транспорту.

     Статтею 11 Закону України “Про автомобільний транспорт” встановлено, що надання соціально значущих послуг автомобільного транспорту здійснюється відповідно до законодавства з  питань поставки продукції для державних потреб; соціально значущими послугами автомобільного транспорту є послуги з перевезення пасажирів автобусними маршрутами загального користування за визначеними уповноваженими органами тарифами та на пільгових умовах відповідно до законодавства.

     Таким чином, саме органи державної влади уповноважені встановлювати граничні тарифи на перевезення пасажирів маршрутами загального користування, і відповідно ці граничні тарифи відображають економічно обґрунтовано вартість зазначених послуг.

     З огляду на викладене апеляційний господарський суд вірно зазначив, що одночасне підвищення всіма перевізниками (у тому числі позивачем у справі) тарифів на перевезення пасажирів на певному маршруті, встановлення їх на однаковому рівні без об’єктивних на те причин (з перевищенням визначеного уповноваженим органом граничного рівня) свідчить про антиконкурентну узгоджену поведінку цих суб’єктів господарювання. Відповідне порушення конкурентного законодавства, допущене, зокрема, позивачем, було встановлено оспорюваним рішенням відділення Антимонопольного комітету України. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову Підприємця про визнання оспорюваного рішення відділення Антимонопольного комітету України частково недійсним (постанова Вищого господарського суду України від 17.03.2009 N 2-24/2418-2008).

 Заступник Голови Вищого

 господарського суду України                          В.Москаленко

Комментарии