Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Про деякі питання практики вирішення спорів у справах за участю органів державної податкової служби (закінчення)

0 91

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

24.10.2008  N 1776/100/13-08

Адміністративним судам України

Про деякі питання практики вирішення спорів

у справах за участю органів державної

податкової служби (за матеріалами справ,

розглянутих у касаційному порядку

Вищим адміністративним судом України)

(закінчення)

  1. Відсутність прибутку у суб’єкта господарювання не є підставою для припинення його як юридичної особи.

     Постановою місцевого суду від 26.07.2006, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду від 26.10.2006, відмовлено у задоволенні позовних вимог державної податкової інспекції до Акціонерного товариства закритого типу “А” про припинення юридичної особи.

     Вказані судові рішення вмотивовано відсутністю підстав, з якими чинне законодавство пов’язує припинення юридичної особи.

     Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що Акціонерне товариство “А” зареєстровано в якості суб’єкта підприємницької діяльності розпорядженням районної державної адміністрації від 19.02.97.

     14.01.2004 районною державною адміністрацією зареєстровані зміни до статуту Акціонерного товариства закритого типу “А” стосовно зміни його юридичної адреси, 09.06.2004 відповідача взято на облік міжрайонною державною податковою інспекцією.

     Згідно з пунктом 17 статті 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” органи державної податкової служби у випадках, у межах компетенції та в порядку, встановлених законами України, мають право звертатися до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

     Частиною другою статті 247 Господарського кодексу України визначено, що скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання провадиться за рішенням суду, що є підставою для ліквідації даного суб’єкта господарювання відповідно до статті 59 цього Кодексу.

     Частиною другою статті 38 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” передбачені підстави для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, якими, зокрема, є:

     – визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

     – провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

     – невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

     – неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

     – наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

     Згідно з частиною першою статті 247 Господарського кодексу України, на яку посилався позивач, у разі здійснення суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб’єкта та його ліквідації.

     Водночас Вищий адміністративний суд України зазначив, що статтями 240-247 Господарського кодексу України передбачено різні види відповідальності суб’єктів господарювання за різні порушення правил здійснення діяльності.

     Такий вид санкцій як скасування державної реєстрації правовою нормою статті 247 зазначеного Кодексу передбачено лише щодо випадків здійснення підприємством діяльності, що суперечить закону чи установчим документам. Позовна заява та оскаржувані судові рішення не містять жодних відомостей щодо здійснення відповідачем діяльності, яка суперечить закону чи його установчим документам.

     Вищезазначеними нормами обставина відсутності прибутку у підприємства не передбачена в якості підстави для припинення юридичної особи.

     З огляду на викладене, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06.02.2008 залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення місцевого та апеляційного судів – без змін.

  1. Проведення позапланової виїзної перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) з підстав, викладених у статті 11-1 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, здійснюється за рішенням керівника податкового органу, яке оформляється наказом, а рішення суду як виключну підставу для проведення такої перевірки необхідно розглядати лише у випадках виникнення обставин, які прямо не зазначені у даній статті цього Закону.

     Державна податкова інспекція звернулася до місцевого суду з поданням про продовження терміну застосування адміністративного арешту активів платника податків – Товариства з обмеженою відповідальністю “С”.

     Постановою місцевого суду від 16.11.2006 у задоволенні подання відмовлено.

     Постанова вмотивована тим, що адміністративний арешт активів платника податків є виключним способом забезпечення можливості погашення його податкового боргу. Відсутність податкового боргу підтверджена представником податкової інспекції у судовому засіданні.

     Постановою апеляційного суду від 16.03.2007 постанову суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Подання податкової інспекції про продовження строку арешту активів платника податків – Товариства з обмеженою відповідальністю “С” на строк до 8760 годин задоволено. Продовжено строк застосування адміністративного арешту активів товариства до 8760 годин.

     Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи подання податкової інспекції про продовження строку застосування адміністративного арешту активів суб’єкта господарювання до 8760 годин, суд апеляційної інстанції виходив з того, що податковий орган, приймаючи рішення про застосування умовного арешту активів та при зверненні до суду про продовження терміну його дії, діяв відповідно до вимог підпункту “г” підпункту 9.1.2 пункту 9.1, підпункту 9.3.3 пункту 9.3 статті 9 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”. У податкового органу були законні підстави для проведення позапланової виїзної документальної перевірки відповідача, призначеної наказом від 07.11.2006.

     Судом апеляційної інстанції було встановлено, що повноважний представник Товариства з обмеженою відповідальністю “С” ознайомився та отримав під розписку повідомлення від 07.11.2006 та наказ керівника державної податкової інспекції від 07.11.2006 про проведення позапланової виїзної документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства, зокрема, зі сплати податку на додану вартість у взаємовідносинах з окремими приватними підприємствами, в якому зазначена мета, вид, підстави, дата початку та дата закінчення перевірки, посади, звання та прізвища посадових осіб, які проводитимуть перевірку, а також повідомлення про таку перевірку.

     Станом на 09.11.2006 посадовими особами Товариства з обмеженою відповідальністю “С” первинні та бухгалтерські документи для проведення вказаної перевірки не надано.

     14.11.2006 посадових осіб державної податкової служби не було допущено до проведення перевірки, про що складено акт.

     14.11.2006 об 11-00 год. начальником податкової інспекції прийнято рішення про застосування умовного адміністративного арешту активів товариства.

     14.11.2006 о 14-50 год. податкова служба звернулася до місцевого суду з поданням про продовження терміну арешту активів платника податків на строк до 8760 годин.

     Правовою підставою для застосування умовного адміністративного арешту активів платника податків був підпункт “г” підпункту 9.1.2 пункту 9.1 статті 9 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, а саме: відмова Товариства з обмеженою відповідальністю “С” від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб податкового органу до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов’язані для одержання інших об’єктів оподаткування, тощо.

     Як достовірно встановлено судом апеляційної інстанції, у податкової інспекції були наявні законні підстави для проведення позапланової виїзної документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства при сплаті податку на додану вартість у взаємовідносинах з окремими приватними підприємствами.

     Відповідно до частини восьмої статті 11-1 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” (у редакції Закону України від 25.03.2005 N 2505-IV, чинній на час прийняття рішення про перевірку) позапланова виїзна перевірка здійснюється на підставі виникнення обставин, викладених у цій статті, за рішенням керівника податкового органу, яке оформляється наказом.

     Таким чином, у разі виникнення будь-якої з обставин, викладених у частині шостій статті 11-1 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, позапланова перевірка може бути проведена за рішенням керівника податкового органу, оформленим наказом.

     Рішення керівника податкового органу є альтернативною підставою для проведення позапланової перевірки поруч із рішенням суду, яке як підстава передбачене цією нормою.

     При цьому рішення суду як виключну підставу для проведення позапланової документальної перевірки необхідно розглядати лише у випадках виникнення обставин, які прямо не зазначені у статті 11-1 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, що узгоджується із цією нормою Закону, зокрема, з тими приписами, якими передбачено, що позапланова виїзна перевірка здійснюється на підставі виникнення обставин, викладених у цій статті, за рішенням керівника податкового органу, оформленим наказом.

     Враховуючи вищенаведене законодавство, а також вимоги підпункту 9.3.3 пункту 9.3 статті 9 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, яким надано право керівникові відповідного податкового органу (його заступнику) звернутися до суду з поданням про продовження строку арешту активів платника податків за наявності достатніх підстав вважати, що   звільнення активів з-під адміністративного арешту може загрожувати їх зникненням або знищенням, а також передбачено обов’язок суду прийняти відповідне рішення протягом 48 годин від моменту отримання зазначеного звернення, Вищий адміністративний суд  України рішенням від 01.08.2007 визнав постанову суду апеляційної інстанції про задоволення подання про продовження строку застосування адміністративного арешту активів товариства законною та обґрунтованою та відмовив у задоволенні його касаційної скарги.

  1. Податковий борг, щодо якого минув строк давності, встановлений Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг, підлягають списанню.

     У червні 2004 року військовий прокурор в інтересах держави в особі державного підприємства “І” звернувся до місцевого суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 21.02.2005, поставлено питання про зобов’язання державної податкової інспекції списати пеню, нараховану на податковий борг, який виник до 31.12.2001.

     Рішенням місцевого суду від 17.05.2005, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 08.08.2005, позовні вимоги були задоволені в частині зобов’язання податкової служби списати пеню, нараховану до 31.12.2001 на податковий борг.

     Судові рішення мотивовані тим, що податковий борг підлягає списанню відповідно до пункту 18.2 статті 18 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, оскільки стосовно даного податкового боргу минув строк позовної давності і тому такий борг вважається безнадійним. Податковий борг виник до 31.12.2001, зі сплати такого податкового боргу минув строк позовної давності у 1095 днів, а тому нарахована пеня підлягає списанню.

     Попередніми судовими інстанціями встановлено, що військовий лісгосп є структурним підрозділом підприємства “І” Міністерства оборони України та за даними бухгалтерського обліку Міністерство оборони України має заборгованість перед підприємством. Відповідно у    підприємства через зазначену заборгованість виникла заборгованість зі сплати податкових зобов’язань до бюджету, що в свою чергу призвело до нарахуванням пені підприємству за 2001, 2002, 2003 роки.

     Згідно з пунктом 18.2 статті 18 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” підлягає списанню безнадійний податковий борг, у тому числі пеня, нарахована на такий податковий борг, а також штрафні санкції на податковий борг юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк позовної давності, встановлений цим Законом.

     Пунктом 1.3 статті 1 вказаного Закону визначено, що податковий борг (недоїмка) – це податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання.

     Згідно з підпунктом 15.2.1 пункту 15.2 статті 15 цього Закону у разі, коли податкове зобов’язання було нараховане податковим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 15.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв’язку з відмовою у самостійному погашенні податкового зобов’язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов’язання. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або до визнання боргу безнадійним.

     Згідно з підпунктом 3.3 пункту 3 Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 14.03.2001 N 103, безнадійний податковий борг – це податковий борг юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк давності – 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов’язання (рішення керівника контролюючого органу (або його заступника) на підставі даних обліку.

     Списанню підлягає також розстрочений (відстрочений) податковий борг (у т.ч. нараховані на такий податковий борг проценти), який визнано безнадійним відповідно до Закону.

     При цьому рішення про списання безнадійного податкового боргу є підставою для прийняття рішення про скасування розстрочення (відстрочення) та дострокового розірвання договору, укладеного з таким платником податків.

     Якщо податковий борг платника податків визнається безнадійним згідно з підпунктами 3.3, 3.4 пункту 3 Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків і списанню підлягає лише частина розстроченого (відстроченого) податкового боргу, то відповідні зміни вносяться до договору про розстрочення (відстрочення).

     За таких обставин ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.11.2007 рішення судів першої та апеляційної інстанцій у даній справі залишено без змін.

  1. Правочин, який вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та водночас суперечить моральним засадам суспільства, є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

     Санкції, встановлені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків. При цьому зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, а отже є адміністративно-господарськими та можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених статтею 250 Господарського кодексу України.

     У березні 2006 року об’єднана державна податкова інспекція звернулася до суду із позовом про визнання недійсною усної угоди від  02.12.2004, укладеної між відповідачами – Відкритим акціонерним товариством “Н” та Приватним підприємством “Т” з підстав, передбачених статтею 207 Господарського кодексу України.

     Постановою місцевого суду від 10.05.2006 позов задоволено, оспорюваний договір визнано недійсним, зобов’язано підприємство “Т” повернути товариству “Н” кошти, отримані за угодою, а з покупця товару – товариства “Н” стягнуто кошти на користь держави.

     В основу даного рішення покладено дані акта документальної перевірки товариства з питань дотримання податкового законодавства, в т.ч. повноти нарахування і сплати податку на додану вартість, від 22.07.2005, докази використання цим відповідачем у податковому і господарському обліку виписаних контрагентом – Приватним підприємством “Т” фінансово-звітних документів, рішення місцевого суду від 28.10.2003 про скасування державної реєстрації названого підприємства, в силу якого актом від  01.12.2003 анульовано його свідоцтво платника податку на додану вартість, неподання звітності та несплата податків продавцем товару із лютого 1998 року, та висновок суду про те, що Приватне підприємство “Т”, укладаючи та виконуючи оспорювану угоду, переслідувало мету ухилення від сплати податків.

     Ухвалою апеляційного суду від 25.07.2006 постанову суду першої інстанції залишено без змін.

     Дане судове рішення вмотивоване перевіреними доводами про повне виконання сторонами умов договору від 02.12.2004, відсутністю у його сторони – Приватного підприємства “Т” спеціальної правоздатності в силу судового рішення про скасування його державної реєстрації та втратою статусу платника податку на додану вартість, неподанням податкової звітності з 1998 року, що свідчить про мету контрагента ухилитись від сплати податків за наслідками договірних відносин із товариством “Н”, таку, що завідомо суперечить інтересам держави, що дозволило суду визнати оспорювану угоду недійсною із застосування до її сторін наслідків, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України.

     Згідно з усною угодою від 02.12.2004 Відкрите акціонерне товариство “Н” придбало у Приватного підприємства “Т” м’ясопродукти. Виконання сторонами даної угоди підтверджується виданими Приватним підприємством “Т” видатковою та податковою накладними від 02.12.2004, квитанціями до прибуткових касових ордерів від 01.12.2004 із відтиском печатки Приватного підприємства “Т” та підписом відповідальної особи.

     Наведене свідчить про належне виконання сторонами оспорюваної угоди.

     Із акта перевірки від 22.07.2005 вбачається, що Відкрите акціонерне товариство “Н” відобразило вказану господарську операцію у податковому обліку та віднесло до податкового кредиту у квітні та травні 2005 року суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних Приватного підприємства “Т”.

     Наявні у справі документальні дані про відображення Товариством названої операції у господарській і податковій звітності та придбання ним товарів у Приватного підприємства “Т” для  власних виробничих потреб не містять у діях названого відповідача будь-яких ознак чи обставин, з якими стаття 207 Господарського кодексу України пов’язує недійсність господарських зобов’язань.

     Поряд із цим Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01.01.2004, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені статтею 49 Цивільного кодексу УРСР. Такі санкції встановлені Господарським кодексом України.

     Згідно з частиною першою статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності 01.01.2004, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

     Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною першою статті 203, частиною другою статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

     Органи державної податкової служби, вказані у статті 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення на користь держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

     Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за  змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України, застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

     Санкції, встановлені цією нормою, не можуть застосовуватися за   сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

     Частиною першою статті 208 цього Кодексу передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

     Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 Господарського кодексу та можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього кодексу.

     Судами першої та апеляційної інстанцій викладене не взято до уваги, окрім цього, залишено без належної оцінки встановлений у ході розгляду справи правовий статус обох сторін оспорюваного договору, а також мету, на досягнення якої кожна з них вчиняла обумовлені договором дії. Також суди не взяли до уваги і інші юридично значимі обставини, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними.

     Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2007 скасовано постановлені у справі судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

  1. Вимога про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації суб’єкта господарювання фактично є вимогою про  скасування державної реєстрації, а тому судам її слід розцінювати як вимогу про припинення юридичної особи, яка, в свою чергу, відповідає повноваженням органу державної податкової служби.

     Ухвалою місцевого суду від 20.03.2006, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду від 27.04.2006, позовну заяву державної податкової адміністрації до гр. У. про визнання нечинними статуту Приватного підприємства “Ф” з моменту його реєстрації 29.11.2002, запису про проведення державної реєстрації вказаного підприємства, свідоцтва платника податку на додану вартість цього ж підприємства з моменту внесення до реєстру платників податку на додану вартість 14.10.2003, первинних бухгалтерських документів з реквізитами Приватного підприємства “Ф” залишено без розгляду.

     Судові рішення вмотивовані висновком про подання позовної заяви особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки чинне законодавство не передбачає право органу державної податкової служби на звернення до суду з відповідним позовом.

     Відповідно до пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

     Згідно з пунктом 17 статті 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” органи державної податкової служби мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

     Позов до гр. У. про визнання нечинними статуту Приватного підприємства “Ф” з моменту реєстрації 29.11.2002, запису про проведення державної реєстрації вказаного підприємства, свідоцтва платника податку на додану вартість цього ж підприємства з моменту внесення до реєстру платників податку на додану вартість 14.10.2003, первинних бухгалтерських документів з реквізитами Приватного підприємства “Ф” пред’явлений державною податковою адміністрацією 20.02.2006, тобто в період дії Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” від 15.05.2003.

     За змістом статей 22, 38 зазначеного Закону з підстав, передбачених цим Законом, зокрема, у разі визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути, суд може постановити рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язане з банкрутством юридичної особи.

     При цьому з Прикінцевих положень розділу VIII цього ж Закону випливає, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до  набрання чинності цим Законом, тобто до 01.07.2004, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

     Отже, положення пункту 17 статті 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” щодо права податкового органу на звернення до суду з позовом про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, пункту 2 частини першої статті 110 Цивільного кодексу України щодо можливості ліквідації юридичної особи за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, частини шостої статті 59 Господарського кодексу України щодо скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання слід розуміти як положення щодо припинення юридичної особи.

     Виходячи з наведеного, заявлену позивачем вимогу про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства “Ф”, яка фактично є вимогою про скасування державної реєстрації зазначеного підприємства, суду слід було розцінити як вимогу про припинення юридичної особи, яка в свою чергу відповідає повноваженням органу державної податкової служби, і внаслідок цього компетенції адміністративних судів.

     При цьому зазначену позовну вимогу суду слід було розглядати з  урахуванням того, що відповідачем у справі про припинення юридичної особи є юридична особа, а не її учасники (засновники), оскільки учасники в порядку, встановленому законом та установчими документами, входять до складу вищого органу юридичної особи. Водночас мати на увазі, що згідно з частиною першою статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулися не до тієї особи, яка повинна відповідати за таким позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного відповідача належним відповідачем, якщо це не потягне зміни підсудності адміністративної справи. У разі ж неможливості здійснення процесуальної заміни відповідача суд повинен був вирішувати спір за наявного у справі відповідача.

     Порушення судом статей 17, 155 Кодексу адміністративного судочинства України в частині позовної вимоги про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства “Ф” призвело до постановлення незаконної ухвали, отже, відповідно до частини першої статті 227 зазначеного Кодексу є підставою для скасування цієї ухвали у відповідній частині з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду в цій частині позовних вимог.

     При розгляді вимог державної податкової адміністрації про визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів Приватного підприємства “Ф” суду слід було виходити з того, що такі вимоги не могли бути самостійними позовними вимогами, оскільки в силу статті 38  Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” статут, свідоцтво платника податку на додану вартість, первинні документи суб’єкта господарювання підлягають правовій оцінці в справі з іншими позовними вимогами, зокрема, у справі про припинення юридичної особи. Визнання зазначених документів нечинними законом не вимагається. Тому позови податкових органів про визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів підприємства розгляду не підлягають. Висновок суду про невідповідність цих документів вимогам чинного законодавства має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

     Звідси, в частині залишення без розгляду позову щодо вимог про  визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів Приватного підприємства “Ф” ухвалені судові рішення підлягають залишенню без змін з вищенаведених підстав.

     За таких обставин ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.03.2008 ухвали місцевого та апеляційного судів скасовано в частині залишення без розгляду позовної заяви державної податкової адміністрації про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства “Ф”.

 Голова Вищого адміністративного суду України                                           О.Пасенюк

Залиште коментар