Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Про деякі питання практики вирішення спорів у справах за участю органів державної податкової служби (початок)

0 48

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

24.10.2008  N 1776/100/13-08

Адміністративним судам України

Про деякі питання практики вирішення спорів

у справах за участю органів державної

податкової служби (за матеріалами справ,

розглянутих у касаційному порядку

Вищим адміністративним судом України)

     У порядку інформації та для врахування при розгляді справ надсилається огляд судової практики Вищого адміністративного суду України про вирішення деяких категорій спорів за участю податкових органів.

  1. Податковим законодавством не передбачено можливості здійснення господарських операцій між філією та головним підприємством. Відтак, надання головним банком філії ресурсів на формування резерву не є господарською операцією з надання кредиту, а  тому витрати зі сплати відсотків головному банку філією не відносяться до складу валових витрат філії.

     Відкрите акціонерне товариство Акціонерний комерційний банк “А”  в особі його філії звернулося до місцевого суду з позовом до об’єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

     Постановою місцевого суду від 17.11.2005, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду від 13.02.2006, позов задоволено: скасовано податкові повідомлення-рішення від 14.05.2004, 07.06.2004, 27.08.2004, 03.11.2004, якими позивачеві визначено зобов’язання з податку на прибуток та застосування штрафних санкцій, від 07.06.2004, 27.08.2004, 03.11.2004 про збільшення розміру штрафної санкції з податку на прибуток.

     Зазначені судові рішення мотивовані тим, що висновки акта перевірки, на підставі якого відповідачем прийнято оспорювані податкові повідомлення-рішення, не відповідають вимогам чинного законодавства України, а саме нормам Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Ресурси, надані головним банком своїй філії або отримані від неї, є борговими зобов’язаннями одного платника податків перед іншим, тому процентні витрати боржника при здійсненні даних операцій на підставі підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” правомірно вважати валовими витратами та доходи, отримані кредитором відповідно до підпункту 4.1.1 пункту 4.1 статті 4 цього Закону, є його валовими доходами. Тобто врахування банком та філією своїх доходів та витрат є обґрунтованим, і здійснюється відповідно до діючого законодавства.

     Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що віднесення філією до складу валових витрат відсотків, сплачених за користування кредитними коштами, наданими головним банком, не спричиняє зменшення оподатковуваного доходу головного банку в цілому, а тому позивачем витрати зі сплати відсотків за користування кредитними коштами правомірно віднесено до складу валових витрат.

     Вищий адміністративний суд України не погодився з таким висновком, зважаючи на наступне.

     За змістом частини другої статті 3 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

     Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу – це сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

     Пунктом 1.32 статті 1 зазначеного Закону передбачено, що господарська діяльність – це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в   організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

     За змістом визначення, наведеного в Законі України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

     Таким чином, як випливає з визначень даних термінів, господарська операція є дія або подія, яка викликає зміни в структурі ресурсів, контрольованих підприємством, у результаті минулих подій, виконання яких, як очікується, призведе до отримання економічних вигод у майбутньому, та зобов’язань, у власному капіталі підприємства.

     Судами попередніх інстанцій вищенаведені норми чинного законодавства до уваги прийняті не були.

     Предмет даного спору обумовлював необхідність установлення факту наявності чи відсутності, а також можливості здійснення в розумінні вищенаведених норм чинного законодавства, господарської операції між філією та головним підприємством. З’ясування вищенаведеної обставини має істотне значення для правильної юридичної оцінки дій філії з питання щодо віднесення до складу валових витрат відсотків, сплачених за користування кредитними коштами, наданими головним банком.

     Відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються в зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку.

     Згідно із частинами четвертою, п’ятою статті 62 Господарського кодексу України підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

     Статтею 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що філія банку не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені головного банку.

     Відповідно до пункту 1.11 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” кредит – це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами в користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

     Отже, із зазначених нормативно-правових приписів вбачається, що  однією з необхідних умов для визнання певної господарської операції в якості кредиту є надання коштів чи матеріальних цінностей на визначений строк та під процент юридичним чи фізичним особам.

     Як встановлено в ході судового розгляду справи, філія Відкритого акціонерного товариства Акціонерного комерційного банку “А” не є юридичною особою.

     Враховуючи недостатність дослідження судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23.05.2007 скасовано їх рішення, а справу направлено на новий судовий розгляд.

  1. Фінансові санкції за порушення норм регулювання обігу готівки є адміністративно-господарськими санкціями, які повинні застосовуватися в межах строків, визначених статтею 250 Господарського кодексу України.

     Закрите акціонерне товариство “К” звернулося до місцевого суду з позовом до державної податкової інспекції про визнання недійсним рішення від 16.01.2006, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції за порушення норм регулювання обігу готівки.

     Постановою місцевого суду від 05.10.2006 у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на порушення позивачем пункту 2.10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19.02.2001 N 72 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), а саме невідображення в касовій книзі оформлення прибуткових та видаткових касових ордерів за 08.07.2003 та 11.07.2003.

     Ухвалою апеляційного суду від 07.12.2006 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове про задоволення позову. Судове рішення мотивовано тим, що відсутність записів у касовій книзі не доводить факту наявності в касі позивача необлікованих грошових коштів, а свідчить про порушення порядку ведення касової книги.

     Вищий адміністративний суд України постановою від 22.04.2008 залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції, однак з інших підстав.

     Судами попередніх інстанцій встановлено, що фахівцями податкової інспекції проведено планову виїзну документальну перевірку дотримання вимог податкового і валютного законодавства товариством “К” з 01.07.2003 по 01.10.2005, у ході якої встановлено порушення позивачем вимог пункту 2.10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

     08.07.2003 позивачем виписано прибутковий касовий ордер, згідно з яким прийнято від фізичної особи готівкові кошти, та видатковий касовий ордер на таку ж суму.

     11.07.2003 позивачем виписано прибутковий касовий ордер, згідно з яким прийнято від фізичної особи готівкові кошти, та видатковий касовий ордер на таку ж суму.

     Порушення, яке з позиції контролюючого органу полягає у невідображенні в касовій книзі зазначених операцій, відображено в акті перевірки від 23.12.2005, на підставі якого прийнято спірне рішення.

     Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідації його наслідків.

     Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються статтею 239 цього Кодексу, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

     З огляду на викладене фінансові санкції у вигляді штрафів за порушення норм регулювання обігу готівки є адміністративно-господарськими санкціями у розумінні статей 238, 239 Господарського кодексу України, отже, повинні застосовуватися у межах строків, визначених статтею 250 цього Кодексу.

     Статтею 250 Господарського кодексу України встановлено обмеження строків застосування адміністративно-господарських санкцій: адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

     Отже, застосування до позивача адміністративно-господарської санкції у вигляді штрафу за порушення норм регулювання обігу готівки після закінчення одного року з дня його вчинення є неправомірним.

  1. Податковий кредит формується при дотриманні платником податку вимог підпункту 7.2.1 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а відшкодування з бюджету різниці між податковими зобов’язаннями і податковим кредитом, за умови його від’ємного значення, може відбуватися з урахуванням вимог пункту 1.8 статті 1 зазначеного Закону, при наявності встановленого судом факту надмірної сплати податку контрагенту в ціні товару.

     Рішенням місцевого суду від 20.01.2005, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 02.02.2005, задоволено позовні вимоги Приватного підприємства “В” до державної податкової інспекції та відділення державного казначейства про стягнення бюджетної заборгованості з податку на додану вартість.

     Задовольняючи вимоги позивача, суди попередніх інстанцій виходили з того, що підставою для формування податкового кредиту позивача достатньо податкових накладних від 21.12.2003, 28.01.2004, 04.02.2004, а для бюджетного відшкодування – даних його податкових декларацій за січень, лютий 2004 року.

     Разом з тим, суди не звернули уваги, що податковий кредит формується при дотриманні платником податку вимог підпункту 7.2.1 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а відшкодування з бюджету позивачу різниці між податковими зобов’язаннями і податковим кредитом, за умови його від’ємного значення, може відбуватися з урахуванням вимог пункту 1.8 статті 1 зазначеного Закону, при наявності встановленого судом факту надмірної сплати останнім податку своєму контрагенту в ціні товару.

     Зазначені обставини у встановленому законом порядку не були належним чином перевірені ні судом першої, ні апеляційної інстанції.

     Як вбачається з приєднаних до касаційної скарги документів, договір N 7 від 16.12.2003 між Приватним підприємством “В” та приватним підприємцем гр. Г. в судовому порядку визнано недійсним з моменту його укладення.

     Крім того, висновок від 07.10.2005 судово-почеркознавчої експертизи, який було отримано під час досудового слідства у кримінальній справі, наданий відповідачем до суду на підтвердження доводів касаційної скарги, вказує на те, що підпис від імені директора Приватного підприємства “В на останньому аркуші позовної заяви до державної податкової інспекції та відділення державного казначейства про стягнення бюджетної заборгованості з податку на додану вартість виконаний не особисто директором підприємства, а іншою особою.

     Враховуючи вказане, висновок судів про стягнення бюджетної заборгованості з податку на додану вартість є передчасним і не може вважатися обґрунтованим.

     Судами не були належним чином встановлені фактичні обставини справи, а саме, що господарська операція відбулася та що має місце надмірна сплата позивачем податку на додану вартість.

     З огляду на викладене, Вищим адміністративним судом України ухвалою від 15.05.2008 рішення судів першої і апеляційної інстанцій скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд для встановлення зазначених обставин.

  1. До анулювання реєстрації статусу платника податку на додану вартість особа, що перебуває у процесі ліквідації, має право та зобов’язана, у випадках, встановлених законодавством, видавати податкові накладні на загальних підставах.

     Товариство з обмеженою відповідальністю “А” звернулося до місцевого суду з позовом до державної податкової інспекції про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

     Постановою місцевого суду від 06.09.2006 позов задоволено; скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції від 14.03.2006 у зв’язку з його незаконністю.

     Постановою апеляційного суду від 17.11.2006 скасовано постанову місцевого суду від 06.09.2006 та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову з мотивів порушення позивачем пункту 1.8 статті 1, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.7.1. пункту 7.7 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а саме завищено податковий кредит, внаслідок чого завищено суму бюджетного відшкодування за липень 2005 року.

     Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено перевірку правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету сум податку на додану вартість Товариством з обмеженою відповідальністю “А” за червень, липень 2005 року, за результатами якої складено акт від 23.12.2005, висновки якого базуються на наступному.

     Товариство з обмеженою відповідальністю “А” згідно з платіжним дорученням від 06.06.2005 перерахувало кошти, у тому числі податок на додану вартість, та отримало від Товариства з обмеженою відповідальністю “Л” сільськогосподарську продукцію та належним чином оформлену податкову накладну.

     У свою чергу Товариство з обмеженою відповідальністю “Л” перерахувало кошти приватному підприємцю гр. Д. за придбану сільськогосподарську продукцію відповідно до податкових накладних.

     Постачальник – Приватне підприємство “К”, якому приватний підприємець гр. Д. перерахував відповідну суму податку на додану вартість, повинно було сплатити відповідну суму до державного бюджету. Приватне підприємство “К” у відповідному періоді не відображало таку суму в податковій декларації зі сплати податку на додану вартість у рядку “податкові зобов’язання” та відповідно податок на додану вартість не сплачувався.

     Встановлено, що ненадходження податку на додану вартість до бюджету є наслідком того, що установчі документи Приватного підприємства “К” визнано недійсними.

     Виходячи із зазначеного, державна податкова інспекція вважає, що позивачем завищена сума бюджетного відшкодування у липні 2005 року.

     Згідно з підпунктами 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції, чинній на час складання взаємовідносин) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

     Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) – актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

     У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

     Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

     Згідно з пунктом 9.6 статті 9 цього Закону свідоцтво про реєстрацію особи як платника податку на додану вартість діє до дати його анулювання.

     Факту визнання недійсним або анулювання свідоцтва постачальника позивача не встановлено.

     Висновки суду апеляційної інстанції щодо порушення позивачем пункту 1.8 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість” є необґрунтованими, оскільки, виходячи із системного аналізу положень цієї норми та підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” вимога щодо наявності надмірної сплати податки на додану вартість стосується того платника податку, яким сума цього податку заявлена до відшкодування. Закон України “Про податок на додану вартість” не пов’язує виникнення права покупця на отримання бюджетного відшкодування з обставиною підтвердження його контрагентами факту сплати податку на додану вартість до бюджету. До того ж сплачений покупцем в ціні придбання товару податок на додану вартість не перераховується продавцем безпосередньо до бюджету, а враховується в податкових зобов’язаннях останнього. Остаточна ж сума податкових зобов’язань, в тому числі наявність таких на кінець звітного податкового періоду, визначається продавцем за правилами підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”.

     З огляду на вказані обставини Вищим адміністративним судом України ухвалою від 10.05.2008 скасовано постанову апеляційного суду від 17.11.2006 та залишено в силі постанову місцевого суду від 06.09.2006.

  1. Форма оплати постачальнику товарів (робіт, послуг) податку на  додану вартість не впливає на право отримання бюджетного відшкодування у разі встановлення дійсної надмірної сплати такого податку (понесення витрат) постачальнику.

     Суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа звернувся до місцевого суду з позовом до об’єднаної державної податкової інспекції про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 25.11.2005.

     Постановою місцевого суду від 22.02.2006, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду від 30.05.2006, позовні вимоги задоволено, визнано протиправними та скасовано спірні податкові повідомлення-рішення.

     Так, 25.11.2005 податковою інспекцією прийнято податкове повідомлення-рішення, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування заявлену в декларації з податку на додану вартість за третій квартал 2005 року.

     Зазначені податкові повідомлення-рішення прийнято податковою службою на підставі акта від 25.11.2005 про результати невиїзної (камеральної) документальної перевірки з питань правомірності визначення заявленої до бюджетного відшкодування суми податку на додану вартість суб’єкта господарської діяльності з 01.07.2005 по 30.09.2005.

     Відповідно до висновків зазначеного акта перевірки на підставі даних бухгалтерського та податкового обліку сума податку на  додану вартість, заявлена до бюджетного відшкодування на розрахунковий рахунок за третій квартал 2005 року, не підтверджується згідно з вимогами абзацу “а” підпункту 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”.

     Вищий адміністративний суд України погодився з думкою судів попередніх інстанцій про безпідставність висновків акта перевірки з наступних підстав.

     Так, згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість”, податковий кредит – це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

     Відповідно до пункту 3.1 статті 3, пунктів 7.1, 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” об’єктом оподаткування цим податком є поставки товарів та послуг, місце надання яких знаходиться на митній території України, в тому числі операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення заборгованості заставодавця, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу у користування лізингоотримувачу (орендарю); ввезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі імпорту або реімпорту; вивезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі експорту або реекспорту, поставки транспортних послуг по перевезенню пасажирів, вантажобагажу (товаробагажу) та вантажу за межами державного кордону України. Особа – продавець, яка зареєстрована як платник податку на додану вартість, зобов’язана на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг) нарахувати покупцю податок на додану вартість та скласти і передати йому податкову накладну, яка є підставою для віднесення вказаної в ній суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

     Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з договором поставки від 16.08.2004 позивачем придбано продукцію Відкритого акціонерного товариства “К”, в результаті чого складена специфікація від 28.03.2005.

     Поставка товару відбулась 01.04.2005, що підтверджується накладними від 01.04.2005 та 05.04.2005. Постачальником складено податкові накладні від 01.04.2005 та від 05.04.2005.

     30.03.2005 між позивачем – суб’єктом підприємницької діяльності та Відкритим акціонерним товариством “К” укладено договір комісії, згідно з яким товариство (комісіонер) зобов’язується укласти зовнішньоекономічний контракт з іноземним покупцем та здійснити експорт від власного імені, але за рахунок суб’єкта підприємницької діяльності (комітент). Товар під реалізацію передано позивачем 01.04.2005 та 05.04.2005 згідно з актами приймання-передавання товару.

     09.04.2005 Відкритим акціонерним товариством “К” укладено зовнішньоекономічний контракт та 22.04.2005 здійснено митне оформлення експортної операції.

     04.05.2005 Відкритим акціонерним товариством “К” складено звіт, відповідно до якого визначено суму грошових вимог суб’єкта підприємницької діяльності до товариства, строк яких наступив на дату складання звіту (фактурна вартість згідно з вантажною митною декларацією). Крім того, підприємець мав відшкодувати товариству понесені ним витрати, у т.ч. податок на додану вартість.

     04.05.2005 сторони на підставі частини третьої статті 203 Господарського кодексу України та статті 601 Цивільного кодексу України провели зарахування зустрічних однорідних грошових вимог, про що склали акт, за змістом якого в результаті проведеного зарахування сторони належним чином виконали свої грошові зобов’язання, зокрема, частково припинилось грошове зобов’язання за договором поставки від 16.08.2004.

     03.06.2005 між сторонами проведено зарахування зустрічних однорідних грошових вимог на суму залишку невиконаного грошового зобов’язання, про що складено акт, за змістом якого в результаті проведеного зарахування грошове зобов’язання з оплати вартості поставленого в квітні 2005 року товару виконано належним чином і в повному обсязі.

     Таким чином, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем надано належні докази, що підтверджують правомірність віднесення до бюджетного відшкодування суми, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг).

     Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

     Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 цього Закону “Про податок на додану вартість” зазначено, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, що не підтверджені, зокрема, податковими накладними.

     Підпунктом 1.8 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачено, що бюджетне відшкодування – це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

     Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено пунктом 7.7 Закону України “Про податок на додану вартість”.

     Відповідно до підпункту 7.7.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду. При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у  строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду. При від’ємному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності – зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

     Відповідно до підпункту 7.7.2 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, має від’ємне значення, то: згідно з пунктом “а” бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від’ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг); згідно з пунктом “б” залишок від’ємного значення після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

     Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що податок на додану вартість дійсно надмірно сплачений постачальнику товарів (робіт, послуг), а Закон України “Про податок на додану вартість” не містить положень про те, що у разі надмірної сплати такого податку постачальнику (у формі, відмінній від грошової) отримувачу такого товару податок на додану вартість з бюджету не відшкодовується. При  цьому форма оплати постачальнику товарів податку на додану вартість не впливає на право отримання бюджетного відшкодування. Для  виникнення такого права має значення саме факт сплати податку (понесення витрат), а не форма такої оплати.

     Враховуючи вищевикладене, Вищим адміністративним судом України ухвалою від 17.01.2008 касаційну скаргу податкової інспекції залишено без задоволення, а судові рішення у справі – без змін.

Залиште коментар