Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Рішення “Про відсутність підстав для визнання дійсним правочину, який відповідає вимогам закону”

0 346

Цивільне судочинство

Про відсутність підстав для визнання дійсним правочину, який відповідає вимогам закону

Верховний Суд України

Р І Ш Е Н Н Я

від 2 лютого 2011 року

Угода, яка відповідає вимогам закону, є дійсною і не потребує визнання її такою в судовому порядку, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України).

Оскільки ОСОБА_9 набуто квартиру у власність правомірно, на підставі угоди, яка відповідає вимогам закону, то така угода є дійсною і підстави для визнання її такою в судовому порядку відсутні.

Колегія суддів Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, третя особа – Київський районний виконавчий комітет м. Харкова, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради, Харківської міської ради, треті особи: Київський районний виконавчий комітет м. Харкова, приватний нотаріус ОСОБА_11, про поновлення порушеного права, вселення, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, виселення та визнання незаконною приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, за зустрічним позовом ОСОБА_9, ОСОБА_10 до ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання угоди дійсною, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення апеляційного суду Харківської області від 1 липня 2010 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 1996 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулися із позовом до ОСОБА_8 про визнання його таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі статті 71 ЖК України, оскільки відповідач у квартирі не проживає без поважних причин починаючи з червня 1995 року.

ОСОБА_8 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради, Харківської міської ради про поновлення порушеного права, вселення, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, виселення та визнання незаконною приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло. Свої вимоги обґрунтовував тим, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_6 він продовжував проживати у спірній квартирі, але з листопада 1996 року остання почала перешкоджати йому у користуванні спірним приміщенням. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 травня 1997 року, яке набрало чинності, ОСОБА_8 визнаний таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1. ОСОБА_6, ОСОБА_12 приватизували спірну квартиру та 30 березня 1998 року отримали свідоцтво про право власності на житло. 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_12 та ОСОБА_9 укладено договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1.

ОСОБА_9 та ОСОБА_10 звернулися із зустрічним позовом до ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 дійсним.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 1 лютого 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_8 задоволено частково. Визнано недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1, яка здійснена ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, яке видано ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Визнано недійсним договір купівлі-продажу зазначеної квартири від 16 грудня 2000 року, укладений між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9. В порядку реституції із застосуванням індексу інфляції стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 68 707 (шістдесят вісім тисяч сімсот сім) грн. Поновлено порушене право ОСОБА_8 на користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення його у зазначену квартиру. В іншій частині позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 1 липня 2010 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 1 лютого 2010 року скасовано та ухвалено рішення, яким позов ОСОБА_6 та ОСОБА_7 задоволено. Визнано ОСОБА_8 таким, що втратив право користування жилим приміщення у квартирі АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_9 та ОСОБА_10 задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 16 грудня 2000 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Відповідно до пункту 2 Розділу XIII “Перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” № 2453 – VI від 7 липня 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального Кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України “Про судоустрій і статус суддів” № 2453 – VI від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статей 71, 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” передбачено, що у справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.

Установлено, що з червня 1995 року ОСОБА_8 не проживав у спірній квартирі з причин, які не є поважними.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7 та визнаючи ОСОБА_8 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_8 не доведено поважності причин відсутності його у спірній квартирі у період з червня 1995 року по листопад 1996 року.

Згідно частини другої статті 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” передання займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Установлено, що на час приватизації спірної квартири та отримання ОСОБА_6, ОСОБА_7 свідоцтва про право власності на житло, виданого Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду 30 березня 1998 року, ОСОБА_8 був визнаний таким, що втратив право користування квартирою, оскільки рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 травня 1997 року на момент приватизації набуло чинності.

Укладаючи 16 грудня 2000 року договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 були власниками предмету цього договору та мали право розпоряджатися ним на власний розсуд.

Покупець квартири ОСОБА_9 після укладення договору купівлі – продажу вселився в квартиру разом з дружиною, зареєструвався та постійно мешкає в ній з часу заселення. Договір купівлі – продажу, укладений 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, відповідає вимогам цивільного законодавства.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_8, суд апеляційної інстанції також дійшов обґрунтованого висновку про те, що приватизацію спірної квартири проведено у відповідності до вимог закону; підстави для визнання договору купівлі – продажу квартири, укладеного 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, таким, що не відповідає вимогам статті 48 ЦК УРСР (1963 року), відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або вирішені ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом апеляційної інстанції досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка.

Доводи скарги висновків суду апеляційної інстанції в частині визнання ОСОБА_8 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 про поновлення порушеного права, вселення, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, виселення та визнання незаконною приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло не спростовують.

Рішення суду апеляційної інстанції в цій частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування не встановлено.

Проте, не можна погодитись з рішенням суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання дійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_10 та визнаючи дійсним договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, суд апеляційної інстанції виходив з того, що їх право на квартиру оспорюється, а тому підлягає захисту.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Установлено, що 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 укладено договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1.

Зазначений договір укладений у письмовій формі, сторони досягли всіх істотних умов договору, оформлений нотаріально, зареєстрований в БТІ, отже відповідає вимогам закону.

Угода, яка відповідає вимогам закону, є дійсною і не потребує визнання її такою в судовому порядку, крім випадків, передбачених частиною другою статті 220 ЦК України.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Оскільки ОСОБА_9 набуто квартиру у власність правомірно, на підставі угоди, яка відповідає вимогам закону, то така угода є дійсною і підстави для визнання її такою в судовому порядку відсутні.

Виходячи із суті позовних вимог, заявлених ОСОБА_9, ОСОБА_10, підстави для їх задоволення відсутні.

За таких обставин вважати ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10 та визнання дійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, обґрунтованим немає підстав.

Згідно з вимогами статті 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене, на підставі норм ЦК УРСР (1963 року), статей 204, 220 ЦК України, статей 71, 72 ЖК України, статті 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, Цивільного процесуального кодексу України, рішення апеляційного суду Харківської області від 1 липня 2010 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10 та визнання дійсним договору купівлі – продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 16 грудня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, підлягає скасуванню, з ухваленням рішення про відмову у задоволенні таких вимог.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

в и р і ш и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 1 липня 2010 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання дійсним договору купівлі – продажу скасувати, відмовивши ОСОБА_9, ОСОБА_10 у задоволенні цих вимог.

У решті рішення апеляційного суду Харківської області від 1 липня 2010 року залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.

Залиште коментар