Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

РІШЕННЯ “Про неправомірність визнання договору довічного утримання (догляду) дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України”

0 227

Про неправомірність визнання договору довічного утримання (догляду) дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України

Верховний Суд України

Р І Ш Е Н Н Я

від 23 лютого 2011 року

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 13 постанови «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на зазначені положення закону уваги не звернув; не визначився з характером спірних правовідносин; не врахував, що договір довічного утримання (догляду), за яким передається у власність нерухоме майно підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Колегія суддів Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Липовецької міської ради про визнання дійсним договору довічного утримання,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2008 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання дійсним договору довічного утримання.

Зазначала, що вона разом зі двома неповнолітніми дітьми з 2002 року проживала у будинку свого вітчима, ОСОБА_8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_8 мав намір за договором довічного утримання передати їй у власність вказаний жилий будинок.

10 листопада 2002 року вона з ОСОБА_8 звернулись до нотаріуса для посвідчення договору довічного утримання, однак такий договір посвідчено не було у зв`язку з тим, що ОСОБА_8 не мав правовстановлюючих документів на жилий будинок.

Вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 9 грудня 2004 року ОСОБА_8 був засуджений до трьох років позбавлення волі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Посилаючись на те, що договір довічного утримання не було посвідчено нотаріально, однак ОСОБА_8 мав намір укласти такий договір, вона на виконання умов домовленості про укладення договору довічного утримання забезпечувала його продуктами харчування, надавала грошову допомогу, підтримувала жилий будинок у належному стані, відвідувала його в установі відбування покарань, поховала його за власний рахунок, просила визнати договір довічного утримання, укладений 10 листопада 2002 року, дійсним.

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 19 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 10 вересня 2009 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено: визнано дійсним договір довічного утримання, укладений 10 листопада 2002 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_6.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що 10 листопада 2002 року ОСОБА_6 і ОСОБА_8 домовились про укладення договору довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_8 передає у власність ОСОБА_6 належний йому жилий будинок, а ОСОБА_6 зобов`язується забезпечувати його утриманням та доглядом довічно; ОСОБА_6 фактично здійснювала догляд і утримання ОСОБА_8, проте він ухилився від нотаріального посвідчення договору довічного утримання, а в подальшому був засуджений до позбавлення волі і не міг реалізувати свій намір щодо посвідчення договору довічного утримання, тому договір довічного утримання, укладений 10 листопада 2002 року, слід визнати дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_6 разом зі двома неповнолітніми дітьми з 2002 року проживала у будинку свого вітчима, ОСОБА_8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_8 мав намір за договором довічного утримання передати їй у власність вказаний жилий будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

За життя ОСОБА_8 договір довічного утримання нотаріально посвідчений не був.

Відповідно до ст. ст. 744745 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 13 постанови «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на зазначені положення закону уваги не звернув; не визначився з характером спірних правовідносин; не врахував, що договір довічного утримання (догляду), за яким передається у власність нерухоме майно підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України.

За таких обставин колегія суддів визнає, що під час вирішення справи судами неправильно застосовані норми матеріального права, а тому постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6.

Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 336ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

в и р і ш и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 19 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 10 вересня 2009 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання дійсним договору довічного утримання відмовити.

Рішення оскарженню не підлягає.

Теги:

Пленум Верховного Суду України, постанова «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», визнання правочину, нотаріальне посвідчення, ст. 220 ЦК України, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація, задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, апеляційний суд, договір довічного утримання, рішення Верховного Суду України, судова практика, Верховний Суд України

Залиште коментар