Постанова “Про застосування положень ст. 625 ЦК України у вексельних правовідносинах”

Автор Редактор в Сер 7, 2018

Господарське судочинство

Про застосування положень ст. 625 ЦК України у вексельних правовідносинах

Верховного Суду України

П О С Т А Н О В А

від 28 березня 2011 року

Розглядаючи вимогу про стягнення відсотків за прострочення платежу з підстав ст. 625 ЦК України, суди не звернули увагу на те, що зобов’язання по оплаті виникли з вексельних відносин, до яких норми цивільного законодавства України застосовуються лише в тій частині, в якій вони не врегульовані вексельним законодавством.

Статтею 48 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі передбачено, що відсотки за векселем сплачуються лише у випадку, якщо останній містить застереження про їх сплату.

Векселя, емітовані відкритим товариством, відповідного застереження не містять, а тому суд касаційної інстанції безпідставно застосував до вказаних правовідносин ст. 625 ЦК України, стягнувши 3% річних.

Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2010 року в справі №20/44-10 за позовом відкритого акціонерного товариства “Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат” до відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” про стягнення суми,

встановив:

До Верховного Суду України звернулося відкрите акціонерне товариство “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” з заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2010 року в справі №20/44-10. Заява мотивована тим, що суд касаційної інстанції у даній справі, застосувавши до спірних правовідносин положення ст. 625 ЦК України та ст.ст. 12, 38 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, погодився з висновком суду першої інстанції про правомірність стягнення інфляційних нарахувань та відсотків відповідно до Закону України “Про обіг векселів в Україні”. Разом із тим в аналогічних справах №10/196-09, №10/44-10, №7/16-10, №7/17-10, №10/45-10, №28/53-10 за тих же самих обставин, застосувавши ті ж самі положення закону, Вищий господарський суд України зробив протилежні висновки.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ст. 35 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Як встановлено судами, ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2006 року у справі №Б29/21/05 про банкрутство відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” було затверджено мирову угоду. Зазначена ухвала набрала законної сили, а мирова угода відповідно набула чинності 15 червня 2010 року, коли постановою Вищого господарського суду України було скасовано ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2008 року про розірвання вказаної мирової угоди та відмовлено у задоволенні заяви голови комітету кредиторів про розірвання мирової угоди.

Згідно з частиною 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Відповідно до пункту б підпункту 2.1.2. мирової угоди боржник зобов’язаний почати здійснювати розрахунки з кредиторами не пізніше як через два роки після набрання чинності цієї угоди.

Отже, у господарського суду Дніпропетровської області не було підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК України, оскільки прострочення виконання боржником своїх зобов’язань не настало.

Крім того, розглядаючи вимогу про стягнення відсотків за прострочення платежу з підстав ст. 625 ЦК України, суди не звернули увагу на те, що зобов’язання по оплаті виникли з вексельних відносин, до яких норми цивільного законодавства України застосовуються лише в тій частині, в якій вони не врегульовані вексельним законодавством.

Векселя, емітовані відкритим акціонерним товариством “Південний гірничо-збагачувальний комбінат”, відповідного застереження не містять, а тому суд касаційної інстанції безпідставно застосував до вказаних правовідносин ст. 625 ЦК України, стягнувши 3% річних.

Ураховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду України про правомірність задоволення вимог позивача не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2010 року підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111-23 – 111-25 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України

постановив:

Заяву відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст. 111-16 Господарського процесуального кодексу України.