Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Постанова “Про законодавчі обмеження дискреційних функцій митних органів у випадках їх незгоди із задекларованою митною вартістю товару”

0 40

Цивільне судочинство

Про законодавчі обмеження дискреційних функцій митних органів у випадках їх незгоди із задекларованою митною вартістю товару

Верховний Суд України

П О С Т А Н О В А

від 7 лютого 2011 року

Дискреційні функції митних органів мають законодавчі обмеження у випадках незгоди із задекларованою митною вартістю. До них, зокрема, належить процедура консультацій між митним органом та декларантом з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості та обов’язок послідовного вибору методів (від першого до шостого) визначення митної вартості.

За таких обставин касаційний суд дійшов правильного висновку про протиправність рішення Митниці щодо застосування шостого (резервного) методу визначення митної вартості товару без послідовного застосування попередніх п’яти, як це встановлено ч. 5 ст. 266 Митного кодексу України, та без обґрунтування неможливості їх застосування.

Верховний Суд України, розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Алан-Трейд” (далі – Товариство) до Південної митниці (далі – Митниця), Головного управління Державного казначейства України в м. Києві про визнання протиправними дій, визнання протиправним рішення та його скасування, стягнення надмірно сплачених сум податку на додану вартість і митного збору,

встановила:

У квітні 2009 року Товариство звернулося до суду із зазначеним позовом. На обґрунтування своїх вимог посилалося на те, що Митниця при вирішенні питань розмитнення у вересні-жовтні 2008 року належного позивачу імпортованого товару, не погодившись із його задекларованою вартістю, визначила її самостійно у порядку та у спосіб, який Товариство вважає протиправним. Оскільки позивач був вимушений подати нову вантажну митну декларацію, зазначивши у ній визначену відповідачем у такий спосіб митну вартість імпортованого товару, він поніс зайві матеріальні втрати у вигляді надмірно сплаченого податку на додану вартість у розмірі 3 176 543 грн 15 коп. та 1 443 883 грн 28 коп. митного збору. Саме ці суми Товариство просило стягнути на його користь із Державного бюджету України.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 22 жовтня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2010 року, позов задовольнив: визнав незаконними дії Митниці щодо оцінки товарів, імпортованих Товариством за вантажною митною декларацією від 20 вересня 2008 року № 500040624/8/000830; визнав недійсними видані Митницею довідки про визначення митної вартості товарів від 20 вересня 2008 року № 2477, від 18 жовтня 2008 року № 2847 та № 2984; визнав недійсними прийняті Митницею 20 вересня та 8 жовтня 2008 року картки відмови у прийнятті митної декларації, митному оформленні чи пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України № 500040000/2008/001876 та № 500040000/2008/002247 відповідно; стягнув із Державного бюджету України на користь Товариства надмірно сплачені податок на додану вартість у сумі 3 176 543 грн 15 коп. та 1 443 883 грн 28 коп. митного збору.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що митна вартість товару визначена позивачем правильно, за відповідним договором та додатками до нього. Для підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товарів Товариство надало усі необхідні документи згідно з переліком, наведеним у пункті 7 Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1766. Відповідачем не надано доказів, які б підтверджували наявність обмежень для застосування методу визначення митної вартості за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартості операції), встановлених статтею 267 Митного кодексу України (далі – МК). Жодних консультацій між позивачем та Митницею з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості імпортованого товару, як передбачено частиною 3 статті 266 МК, не проводилось , додаткових документів на її підтвердження остання у позивача не витребовувала.

Безпідставними суди визнали і посилання відповідачів на пункт 5.1 статті 5 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III ” Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами ” (далі – Закон № 2181 -III ) при обґрунтуванні неможливості оскарження Товариством самостійно узгодженого ним шляхом подання нової вантажної митної декларації податкового зобов’язання в адміністративному чи судовому порядку , оскільки названа норма Закону не стосується правовідносин щодо визначення митної вартості товару, які регулюються Митним кодексом України.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 жовтня 2010 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін. У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 жовтня 2010 року та направити справу на новий касаційний розгляд. На обґрунтування заяви додано ухвалу та постанову цього ж суду від 3 липня 2008 року та від 15 вересня 2010 року відповідно, в яких на думку заявника одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах застосовані по-різному.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 265 МК митний орган, що здійснює контроль за правильністю митної оцінки товарів з урахуванням положень цього Кодексу, має право приймати рішення про правильність заявленої декларантом митної вартості товарів.

Згідно зі статтею 266 МК визначення митної вартості товарів, які імпортуються в Україну, може здійснюватися за такими методами: 1) за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) за ціною договору щодо ідентичних товарів; 3) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; 4) на основі віднімання вартості; 5) на основі додавання вартості (обчислена вартість), 6) резервного.

Основним є метод визначення митної вартості товарів за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції).

Якщо митна вартість не може бути визначена за методом 1, проводиться процедура консультацій між митним органом та декларантом з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості. У ході таких консультацій митний орган та декларант можуть здійснити обмін наявною у кожного з них інформацією за умови додержання вимог щодо її конфіденційності.

У разі неможливості визначення митної вартості товарів, які імпортуються в Україну, за основу може братися ціна, за якою оцінювані ідентичні або подібні (аналогічні) товари були продані в Україні не пов’язаному з продавцем покупцю.

При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

Аналіз наведених норм, а також положень постанов Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008 року № 339 “Про затвердження Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів” та від 20 грудня 2006 року № 1766 “Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження” дає підстави вважати, що митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості.

Разом із тим дискреційні функції митних органів мають законодавчі обмеження у випадках незгоди із задекларованою митною вартістю. До них, зокрема, належить процедура консультацій між митним органом та декларантом з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості та обов’язок послідовного вибору методів (від першого до шостого) визначення митної вартості.

За таких обставин касаційний суд дійшов правильного висновку про протиправність рішення Митниці щодо застосування шостого (резервного) методу визначення митної вартості товару без послідовного застосування попередніх п’яти, як це встановлено частиною 5 статті 266 МК, та без обґрунтування неможливості їх застосування.

Отже, касаційний суд при вирішенні питання щодо правомірності оскаржуваного рішення митного органу щодо визначення митної вартості товару норми матеріального права застосував правильно.

Заява заступника Генерального прокурора України також містить посилання на неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права при вирішенні справи в частині вимог про повернення позивачу з Державного бюджету України надмірно сплачених сум податку на додану вартість та митного збору.

Проте Вищий адміністративний суд України, переглядаючи у касаційному порядку рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині задоволення згаданих вимог Товариства, висновку щодо самостійного узгодження Товариством податкових зобов’язань відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону № 2181-III не робив, правової позиції щодо правомірності повернення податку на додану вартість у порядку іншому, ніж встановлено статтею 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР ” Про податок на додану вартість ” , не висловлював. Зазначене не дає можливості дійти висновку щодо неоднаковості застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Таким чином, доводи заяви у цій частині фактично зводяться до неоднакового застосування касаційним судом норм процесуального права, зокрема вимог статті 220 КАС щодо його обов’язку перевіряти правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі.

При цьому Верховний Суд України позбавлений можливості усунути розбіжності у застосуванні норм процесуального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки відповідно до статті 235 КАС Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом, а підставою для перегляду судових рішень в адміністративних справах, як установлено пунктом 1 частини 1 статті 237 КАС, є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

З урахуванням наведеного та керуючись статтею 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Залиште коментар