Цивільне судочинство
Про відшкодування шкоди в порядку регресу
Верховний Суд України
П О С Т А Н О В А
від 12 вересня 2011 року
Стаття 993 ЦК України передбачає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. В разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.
Зазначений висновок ґрунтується на комплексному аналізі норм ст. ст. 512, 993, 999 ЦК України, положень Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року (далі – Основи) та Закону України від 18 січня 2001 року № 2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» (далі – Закон).
Верховний Суд України, розглянувши в судовому засіданні заяву відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2011 року в справі за позовом відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові (далі – Відділення) до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2009 року Відділення звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
Зазначало, що 23 лютого 2009 року близько 23 години по вул. Шевченка, 14 у м. Львові ОСОБА_1 під час надання йому медичної допомоги завдав молодшій медичній сестрі швидкої медичної допомоги № 72 – ОСОБА_2 удар в область голови, чим спричинив тілесне ушкодження у вигляді струсу головного мозку та забій в правій лобній ділянці. Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 6 травня 2009 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні вказаних дій та засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України. Згідно з актом розслідування нещасного випадку від 27 лютого 2009 року нещасний випадок, що стався з ОСОБА_2 був визнаний таким, що пов’язаний із виробництвом. ОСОБА_2 встановлено 15 % втрати працездатності у зв’язку з травмою, отриманою 23 лютого 2009 року. Потерпілій призначено та виплачено одноразову допомогу у розмірі 15 570 грн. та щомісячні виплати на відшкодування втраченого заробітку у розмірі 15 % від середнього заробітку щомісячно за період з липня до вересня 2009 року в сумі 462 грн. 08 коп. У зв’язку з викладеним позивач просив стягнути вказані кошти в порядку регресу із ОСОБА_1, з вини якого настав нещасний випадок.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 15 липня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2010 року, в задоволенні позову Відділення відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2011 року Відділенню відмовлено у відкритті касаційного провадження у вищезазначеній справі з тих підстав, що касаційна скарга була необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликали необхідності перевірки матеріалів справи.
У березні 2011 року Відділення звернулося до Верховного Суду України з заявою про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2011 року у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права і просить скасувати вказане судове рішення й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права Відділення посилається на постанову Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року у справі № 18/88, постанову Вищого господарського суду України від 15 грудня 2009 року у справі № 26/174, постанову Вищого господарського суду України від 13 квітня 2010 року у справі № 32/490 та постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2010 року у справі № 10/267 (25/185), правовідносини в яких подібні до спірних правовідносин та задовольняючи позов суди виходили із положень ст. 1191 ЦК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заяви Відділення, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що 23 лютого 2009 року близько 23 години по вул. Шевченка, 14 у м. Львові ОСОБА_1 під час надання йому медичної допомоги спричинив молодшій медичній сестрі швидкої медичної допомоги № 72 тілесні ушкодження. Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 6 травня 2009 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні вказаних дій та засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України. Згідно з актом розслідування нещасного випадку від 27 лютого 2009 року нещасний випадок, що стався з ОСОБА_2 був визнаний таким, що пов’язаний із виробництвом. ОСОБА_2 встановлено 15 % втрати працездатності у зв’язку з травмою, отриманою 23 лютого 2009 року. Постраждалій призначено та виплачено одноразову допомогу у розмірі 15 570 грн. та щомісячні виплати на відшкодування втраченого заробітку у розмірі 15 % від середнього заробітку щомісячно за період з липня до вересня 2009 року в сумі 462 грн. 08 коп.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що відсутні правові підстави для стягнення з відповідача коштів, сплачених Відділенням, оскільки проведення страхових виплат у такому випадку є обов’язком Відділення, проведення таких виплат не є заподіянням Відділенню шкоди у розумінні ст. 1166 ЦК України, а отже до спірних правовідносин положення ст. 1191 ЦК України застосуванню не підлягають.
Такі висновки суду відповідають матеріалам справи та вимогам закону.
Так, згідно із ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Зазначена норма, що міститься в главі 82 ЦК України та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.
Разом з тим правовідносини, пов’язані зі страхуванням різних видів, регулюються нормами глави 67 ЦК України.
Відповідно до ст. 980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з: 1) життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Статтею 999 ЦК України передбачено, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Стаття 993 ЦК України передбачає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. В разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.
Зазначений висновок ґрунтується на комплексному аналізі норм ст. ст. 512, 993, 999 ЦК України, положень Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року (далі – Основи) та Закону України від 18 січня 2001 року № 2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» (далі – Закон).
Вказані закони визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян та, зокрема, правову основу, економічні механізми і організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Відповідно до ст. ст. 6, 20 Основ страховиками є цільові страхові фонди, які беруть на себе зобов’язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків, основними джерелами коштів яких є внески роботодавців і застрахованих осіб.
Преамбулою Закону передбачено, що страхування на випадок тимчасової втрати працездатності є окремим видом загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян, що здійснюється Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Статтею 5 Закону визначено основні принципи страхування від нещасного випадку, якими, зокрема, є обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю; державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх прав; обов’язковість фінансування Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності витрат, пов’язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг в обсягах, передбачених цим Законом; формування та використання страхових коштів на засадах солідарності та субсидування; цільове використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; відповідальності роботодавців та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за реалізацію права застрахованої особи на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за цим законом.
Згідно з п. 1 ст. 2 Закону суб’єктами страхування є: страховик – Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; страхувальник – роботодавець; застрахована особа – найманий працівник, а у випадках, передбачених цим Законом, також інші особи, на користь яких здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності. Об’єктом страхування є тимчасова втрата працездатності застрахованою особою.
Таким чином, страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності є обов’язковим особистим страхуванням.
Ні Основи, ні Закон, ні норми глави 67 ЦК України не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування потерпілій особі, застрахованій за договором загальнообов’язкового державного соціального страхування згідно із Законом, на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум.
Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у зобов’язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування перейшли б до страховика, у той час як відповідно до ст. 515 ЦК України не допускається заміна кредитора в зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я.
Оскільки сфера дії Закону поширюється виключно на застрахованих осіб, страхувальників та страховика й цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами не врегульований правовий механізм відносин Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності як страховика з іншими особами, відповідальними за шкоду, завдану життю та здоров’ю застрахованої особи, то до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ЦК України щодо страхування.
Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції під час вирішення справи правильно застосував норми матеріального права, тому підстав для задоволення заяви Відділення немає.
Відповідно до ч. 1 ст. 360-5 Цивільного процесуального кодексу України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-5 Цивільного процесуального кодексу України, Верховний Суд України
п о с т а н о в и в:
У задоволенні заяви відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2011 року відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.