Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Постанова “Про стягнення суми”

0 39

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ 

Про стягнення суми 

П О С Т А Н О В А

від 25 квітня 2012 р.

Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 року № 14 роз’яснив, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП України), суд зобов’язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі ст. 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_11 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2011 року у справі за позовом ОСОБА_11 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дефіс» про стягнення суми,

в с т а н о в и л а :

У січні 2010 року ОСОБА_11 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Дефіс» (далі – ТОВ «Дефіс») про стягнення суми, набутої без достатньої правової підстави. Позивач зазначав, що працював у відповідача за трудовим договором на посаді торгового агента відділу маркетингу та збуту, з ним було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. 17 квітня 2008 року з належного йому на праві власності автомобіля невстановленими особами було викрадено 61 398 грн. 26 коп. виручки від реалізації продукції, зібраної ним в торговельних точках ТОВ «Дефіс». З метою повернення зазначеної суми 18 квітня ТОВ «Дефіс» оформило з ним договір позики на суму 60 000 грн., за яким він впродовж 2008 – 2009 років вніс в касу товариства 60 525 грн. 22 коп. Посилаючись на те, що коштів за договором позики він від ТОВ «Дефіс» не отримував, а суми, сплачені ним як повернення позики, фактично були відшкодуванням викрадених невстановленими особами коштів, які він зібрав з торговельних точок ТОВ «Дефіс», хоча його вини у їх викраденні немає, позивач з підстав, передбачених главою 83 ЦК України, просив стягнути з відповідача суму сплачених ним коштів як такі, що набуті відповідачем без достатньої правової підстави.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 8 липня 2011 року позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Дефіс» на користь ОСОБА_11 60 525 грн. 22 коп. як такі, що набуті без достатньої правової підстави.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 31 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2011 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_11 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається ним з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив із того, що договір позики вважається укладеним і породжує для його учасників відповідні права та обов’язки з моменту передання грошей, а, як установлено ним, позивач грошей від ТОВ «Дефіс» не одержував, а тому сплачені ним товариству кошти набуті останнім без достатньої правової підстави і підлягають поверненню.

Скасовуючи це рішення апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вказав, що сплачені позивачем кошти є відшкодуванням ним викраденої з його автомобіля суми на виконання укладеного з працедавцем – ТОВ «Дефіс», договору про повну матеріальну відповідальність, що відповідає вимогам п. 1 ст.134 та ст. 135-1 КЗпП України.

Однак, з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до п. 1 ст. 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Стаття 135-1 КЗпП України встановлює, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт затверджено постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях, Секретаріату Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24 (далі – Перелік).

Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 року № 14 роз’яснив, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП України), суд зобов’язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі ст. 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Судом встановлено, що ОСОБА_11 працював у відповідача торговим агентом і з ним було укладено письмовий договір про повну матеріальну відповідальність.

Згідно з посадовою інструкцією торгового агента ТОВ «Дефіс» його робота безпосередньо не зв’язана із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих йому цінностей. Не внесено посади торгового агента і до згаданого вище Переліку.

Оскаржуючи рішення апеляційного суду в касаційному порядку ОСОБА_11 серед іншого посилався на зазначені обставини, однак суд касаційної інстанції на це уваги не звернув.

Разом з тим у рішеннях суду касаційної інстанції в інших справах у подібних правовідносинах, на які як на приклади неоднакового застосування ним одних і тих самих норм матеріального права посилається заявник, зроблено висновок про те, що договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в зазначеному Переліку не вказані, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди.

Таким чином, судами касаційної інстанції неоднаково застосовано одні і ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, рішення у справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, є незаконним, що відповідно до ст. 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування і передачі справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п. 1 ст. 355, ст. 360-2, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_11 задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2011 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Теги:

Цивільний процесуальний кодекс України, Кодес Законів про Працю України, Цивільний кодекс України

Джерело:

ЮВУ №24

Залиште коментар