Постанова “Про стягнення процентів за користування банком грошовими коштами клієнта”

Автор Редактор в Сер 7, 2018

Господарське судочинство

Про стягнення процентів за користування банком грошовими коштами клієнта

Верховний Суд України

П О С Т А Н О В А

від 14 березня 2011 року

Згідно із ст. 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відповідно до частини першої ст. 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлено розмір процентів банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Таким чином, за відсутності визначення в договорі банківського рахунку розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та неприйняття банком вкладів на вимогу банк зобов’язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України.

Верховний Суд України, розглянувши заяву суб’єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2010 року у справі № 2-23/969-2010 за позовом суб’єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 до акціонерно-комерційного банку соціального розвитку “Укрсоцбанк” про стягнення 7 580,70 грн,

в с т а н о в и в:

У лютому 2010 року суб’єкт підприємницької діяльності ОСОБА_3 (далі – СПД ОСОБА_3) звернувся до суду із позовом до акціонерно-комерційного банку соціального розвитку “Укрсоцбанк” (далі – АКБ “Укрсоцбанк”) про стягнення 7 580,70 грн.

Позов мотивовано неналежним виконанням відповідачем свого обов’язку щодо нарахування процентів на залишки вільних коштів на поточних рахунках № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, відкритих на підставі договору на розрахунково-касове обслуговування № 1279 від 21 червня 2002 року.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 9 березня 2010 року, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2010 року, позов задоволено.

Стягнуто з АКБ “Укрсоцбанк” на користь СПД ОСОБА_3 7 580,70 грн заборгованості за процентами, 102 грн державного мита та 236 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Вищий господарський суд України постановою від 26 жовтня 2010 року скасував постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2010 року та рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 9 березня 2010 року. Прийняв нове рішення – про відмову в задоволенні позову.

Суд касаційної інстанції свою постанову обґрунтовував відсутністю підстав для стягнення з банку процентів за користування коштами, що знаходяться на рахунках позивача, оскільки договором не передбачено розмір цих процентів, а вклади на вимогу відповідачем не приймаються.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2010 року з підстав, передбачених ст. 111-16 Господарського процесуального кодексу України, СПД ОСОБА_3, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 8, частини другої статті 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та п. 3.4 Положення про порядок здійснення банками вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, просив скасувати вказану постанову касаційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

До поданої заяви заявник долучив копію постанови Вищого господарського суду України від 26 лютого 2009 року в аналогічній справі № 2-7/4333-2008. У цій постанові висловлено правову позицію, згідно з якою у випадку відсутності визначення в договорі розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та не прийняття банком вкладів на вимогу – розмір процентів за користування банком грошовими коштами клієнта визначається в розмірі облікової ставки Національного банку України.

Ухвалою від 1 грудня 2010 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 2-23/969-2010 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2010 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника АКБ “Укрсоцбанк”, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

Господарськими судами встановлено, що 21 червня 2002 року між СПД ОСОБА_3 (клієнт) та АКБ “Укрсоцбанк” в особі його Кримської республіканської філії (банк) було укладено договір № 1279 на розрахунково-касове обслуговування (далі – договір), за умовами якого банк прийняв на себе зобов’язання відкрити клієнту поточні рахунки: № НОМЕР_1 в українських гривнях, № НОМЕР_2 в російських рублях, № НОМЕР_3 в доларах США, – та надавати послуги з розрахунково-касового обслуговування відповідно до умов цього договору та чинного законодавства України.

Відповідно до пункту 3.1.7 договору банк зобов’язався також проводити нарахування відсотків за залишками вільних коштів на рахунку клієнта і зараховувати їх на рахунок клієнта в останній робочий день місяця відповідно до тарифів банку.

Частиною першою статті 1070 ЦК України визначено, що за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.

А згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

У справі, що розглядається, встановлено, що умовами договору № 1279 від 21 червня 2002 року передбачено обов’язок банку сплачувати проценти за користування грошовими коштами клієнта, але їхній розмір не визначено, а вклади на вимогу від юридичних або фізичних осіб не приймаються.

Згідно із статтею 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відповідно до частини першої статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлено розмір процентів банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Скасовуючи прийняті у справі судові рішення та відмовляючи у задоволенні позовних вимог СПД ОСОБА_3 про стягнення процентів за залишками вільних коштів на рахунках № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за період з 31 січня 2007 року по 31 серпня 2008 року, Вищий господарський суд України свою постанову обґрунтовував відсутністю підстав для задоволення позову, оскільки договором не передбачений розмір цих процентів, а вклади на вимогу відповідачем не приймаються.

На думку Верховного Суду України, такий висновок Вищого господарського суду України ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та суперечить висновкам цього суду в іншому за змістом судовому рішенні в подібних правовідносинах у справі № 2-7/4333-2008.

За таких обставин заява СПД ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2010 року – скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 111-23, 111-24 та 111-25 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву суб’єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2010 року у справі № 2-23/969-2010 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.