Постанова “Про стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних”

Господарське судочинство

 

Про стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних

 

Верховний Суд України

 

П О С Т А Н О В А

від 12 вересня 2011 року

 

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України є необґрунтованим.

 

Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву державного підприємства заводу «Електроважмаш» (далі – ДП «Електроважмаш») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 січня 2011 року у справі № 6/433-42/183 за позовом ДП «Електроважмаш» до державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом») про стягнення суми,

в с т а н о в и в :

У квітні 2011 року до Верховного Суду України звернулося ДП «Електроважмаш» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 січня 2011 року у справі № 6/433-42/183.

Заява мотивована тим, що суд касаційної інстанції у цій справі дійшов висновку про те, що вимога про сплату інфляційних нарахувань та трьох процентів річних може бути лише як невід’ємна частина вимоги про сплату боргу, а оскільки вимога про сплату боргу була предметом розгляду у справі № 6/496, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положення статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Разом із тим, у справах № 16-4-11-29/107-08-2660, № 11/109, № 21/86, № 19/159-10/18, № 37/432 та № 10/195 суд касаційної інстанції, застосувавши до подібних правовідносин ті самі норми матеріального права, висловив правову позицію про те, що чинне законодавство не обмежує право кредитора звернутися до суду за захистом свого права і після ухвалення рішення про стягнення основного боргу, якщо грошові зобов’язання не виконуються.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ДП «Електроважмаш» та інших осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

При вирішенні справи судом установлено, що 20 червня 2001 року між науково-виробничим об’єднанням «Електроважмаш» (правонаступником якого є ДП «Електроважмаш») та ДП «НАЕК «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Южно-Українська атомна електростанція» укладено договір № 1/02 нпо, за умовами якого постачальник зобов’язався виготовити, поставити та передати у власність замовника, а замовник – оплатити і прийняти енергетичне обладнання для гідроагрегата № 2 Ташлицької ГАЕС.

Рішенням господарського суду м. Києва від 16 жовтня 2006 року у справі № 6/496 задоволено позов ДП «Електроважмаш» до ДП «НАЕК «Енергоатом» про стягнення заборгованості за договором від 20 червня 2001 року № 1/02 нпо.

Крім того, рішенням господарського суду м. Києва від 14 квітня 2008 року у справі № 6/73 між тими ж сторонами про стягнення боргу за прострочення грошового зобов’язання позов задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь ДП «Електроважмаш» інфляційні втрати та три проценти річних за період січень – жовтень 2007 року.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ДП «Електроважмаш» про стягнення з ДП «НАЕК «Енергоатом» трьох процентів річних та інфляційних втрат за період з 1 листопада 2007 року по 28 лютого 2009 року, нарахованих на суму основного боргу за договором від 20 червня 2001 року № 1/02 нпо.

Судом встановлено факт неналежного виконання відповідачем свого зобов’язання стосовно погашення заборгованості.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зокрема, стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України є необґрунтованим.

Ураховуючи наведене, постанова Вищого господарського суду України від 27 січня 2011 року підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111-23 – 111-25 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України

постановив:

Заяву державного підприємства заводу «Електроважмаш» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 27 січня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.