Про розірвання кредитного договору
Верховний Суд України
П О С Т А Н О В А
від 19 вересня 2011 року
Касаційний суд обґрунтовано відхилив посилання апеляційного суду на приписи частини першої статті 188 ГК, якою визначено порядок зміни та розірвання господарських договорів, оскільки згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-пр/2002 недотримання позивачем вимог даної норми закону щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує, та не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом подання позову до відповідача про розірвання договору.
Верховний Суд України, розглянувши заяву товариства з обмеженою відповідальністю “Комерційний банк “Дельта” про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 березня 2011 року у справі № 22/110 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю “Український промисловий банк” в особі Івано-Франківської філії та публічного акціонерного товариства “Дельта Банк” про розірвання кредитного договору від 6 серпня 2008 року № 187/КВ-08,
в с т а н о в и в:
У листопаді 2010 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі – Позичальник) звернулася до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Український промисловий банк” в особі Івано-Франківської філії (далі – Кредитор) та публічного акціонерного товариства “Дельта Банк” (далі – Банк) про розірвання кредитного договору № 187/КВ-08 (далі – договір), укладеного між сторонами 6 серпня 2008 року. Позовні вимоги обґрунтовані істотним порушенням зі сторони Банку умов кредитного договору в частині надання чергового траншу в сумі 80 000 доларів США за відсутності передбачених договором та законодавством обставин, які надають Банку право зупинити кредитування, внаслідок чого позивача було позбавлено можливості завершити реконструкцію і ремонт приміщення, встановити обладнання та надавати послуги готельного обслуговування і отримувати дохід.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на критичну ситуацію, яка склалася на фінансовому ринку України у вересні 2008 року, швидкий відтік з Банку вкладів населення, які були основним джерелом кредитування, внаслідок чого в Банку були відсутні кредитні ресурси та не було можливості видавати будь-які кредитні кошти.
Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року позов задоволено. Своє рішення суд обґрунтував істотним порушенням Банком умов кредитного договору, що є підставою для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Суд також зазначив, що наведені Банком обставини стосовно фінансової кризи 2008 року не є форс-мажорними, тому підстави для звільнення Банку від відповідальності відповідно до пункту 7.1 Кредитного договору відсутні.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 2 лютого 2011 року у справі № 22/110 рішення господарського суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові. Постанова мотивована тим, що суд не дослідив усіх обставин, що мають значення для справи.
Постановою Вищого господарського суду України від 29 березня 2011 року у справі № 22/110 скасовано постанову Львівського апеляційного господарського суду від 2 лютого 2011 року та залишено в силі рішення господарського суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року.
У заяві Банк просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 29 березня 2011 року у справі № 22/110, а справу направити до цього ж суду на новий розгляд.
Підставою для перегляду постанови заявник вважає неоднакове застосування касаційним судом статті 188 Господарського кодексу України (далі – ГК).
До поданої заяви заявник долучив копії постанов у аналогічних справах від 6 серпня 2009 року № 61/98-08 (44/459-07), від 29 березня 2011 року №5/60, від 27 квітня 2010 року № 15/104-09-3844, від 5 квітня 2011 року №17/249, у яких, на його думку, висловлено протилежну правову позицію.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 6 червня 2011 року допущено до провадження господарську справу № 22/110 для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 29 березня 2011 року.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Господарськими судами встановлено, що 6 серпня 2008 року між Кредитором та Позичальником було укладено договір, за умовами якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну мультивалютну кредитну лінію та видає позичальнику кредитні кошти в межах ліміту кредитування, еквівалентного 520 000 доларів США (п. 1.1 договору).
Видача кредитних коштів у межах кредитної лінії здійснюється окремими частинами (транш) у сумі, що не перевищує невикористаний ліміт кредитування. Підставою для видачі кожного окремого траншу є заява Позичальника, строк розгляду якої не може перевищувати 2 (двох) робочих днів (п. 1.2 договору).
Спірні питання за договором розглядаються згідно з чинним законодавством України (п. 10.8 ).
Статтею 526 ЦК передбачено, що сторони мають виконувати свої зобов’язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні приписи встановлено статтями 179, 193 ГК.
Банк відповідно до вимог статті 1054 ЦК зобов’язаний надати кредит Позичальнику на умовах і в розмірі, встановленому кредитним договором.
Частиною другою статті 651 ЦК встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Заяву Позичальника від 7 жовтня 2008 року про видачу чергового траншу кредиту в сумі 80 000 доларів США на поповнення обігових коштів для закупівлі будматеріалів Банком не виконано з посиланням на ситуацію, що склалася на фінансовому ринку України, та з вимогою зменшити позичкову заборгованість на 30%.
На підставі зібраних доказів суди всіх інстанцій правильно визнали, що внаслідок невиконання умов договору Банком позивач не виконав роботи з ремонту та встановлення обладнання приміщень готельного комплексу “Горгани” на загальну суму 1 793 727 грн, був позбавлений можливості надавати готельні послуги й отримувати дохід, що є істотним порушенням і підставою для розірвання договору згідно з частиною другою статті 651 ЦК.
Касаційний суд обґрунтовано відхилив посилання апеляційного суду на приписи частини першої статті 188 ГК, якою визначено порядок зміни та розірвання господарських договорів, оскільки згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-пр/2002 недотримання позивачем вимог даної норми закону щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує, та не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом подання позову до відповідача про розірвання договору.
За таких обставин постанова касаційного суду є обґрунтованою і законною.
Згідно з частиною першою статті 111-26 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтями 111-23, 111-24 та 111-26 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України
п о с т а н о в и в:
У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю “Комерційний банк “Дельта” відмовити.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена лише на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.