Постанова “Про нарахування штрафних санкцій в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів”

Адміністративне судочинство

Про нарахування штрафних санкцій в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів

Верховний Суд України

П О С Т А Н О В А

від 4 липня 2011 року

Передбачений Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після дня введення мораторію, а отже, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов’язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання згаданих зобов’язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), а також штрафних санкцій, ґрунтується на законі.

Верховний Суд України, розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом відкритого акціонерного товариства «Тернопільське об’єднання «Текстерно» (далі – ВАТ) до управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі (далі – управління ПФУ) про визнання недійсними рішень, за заявою управління ПФУ про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року,

в с т а н о в и в:

У грудні 2008 року ВАТ звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом про визнання недійсними рішень від 20 листопада 2008 року № 2012, № 2013 та № 2014, якими позивача зобов’язано сплатити штрафні санкції за прострочення сплати страхових внесків.

Позовні вимоги обґрунтувало тим, що управління ПФУ на порушення вимог статті 12 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-ХІІ) було нарахувало штрафні санкції в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 3 лютого 2009 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2010 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Приймаючи рішення, суди виходили з того, що зупинення нарахування штрафних санкцій та пені на час дії мораторію стосується лише зобов’язань, прострочення виконання яких розпочалося до його введення. А оскільки зобов’язання позивача зі сплати страхових внесків перед управлінням ПФУ є поточним, а його прострочення розпочалося вже після введення мораторію, суди дійшли висновку про безпідставність позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України постановою від 1 лютого 2011 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, прийняв нове – про задоволення позову. Визнав протиправним та скасував рішення управління ПФУ про застосування фінансових санкцій від 20 листопада 2008 року № 2012, № 2013 та № 2014.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, управління ПФУ звернулося із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування статті 12 Закону № 2343-ХІІ у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2010 року у справі № К-27363/10 за позовом відкритого акціонерного товариства «Авіаційна компанія «Дніпроавіа» до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську, яка, на його думку, підтверджує неоднакове застосування норм матеріального права.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що 20 листопада 2008 року управління ПФУ на підставі пункту 2 частини дев’ятої статті 106 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон № 1058-IV) прийняло рішення № 2012, № 2013 та № 2014 про застосування фінансових санкцій та нарахування пені за прострочення сплати у 2004–2008 роках страхових внесків.

Ухвалою господарського суду Тернопільської області від 11 червня 2003 року в порядку статті 11 Закону № 2343-ХІІ порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. На час винесення оскаржуваних рішень ПФУ провадження у справі про банкрутство не закінчено, а дія мораторію не припинена.

Вирішуючи спір, суд касаційної інстанції виходив із того, що мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після введення мораторію. Їх виконання для боржника є обов’язковим, однак пеня, штрафи та інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, що застосовуються до платника за порушення законодавства, не нараховуються, оскільки ця норма визначає конкретний проміжок часу, який відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

На думку Верховного Суду України, позиція касаційного суду у справі, що розглядається, ґрунтується на неправильному застосуванні ним норм матеріального права.

Відповідно до статті 1 Закону № 2343-ХІІ мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Положення статті 12 Закону № 2343-ХІІ, яка встановлює, зокрема, заборону нараховувати протягом дії мораторію неустойку (штраф, пеню), інші фінансові (економічні санкції) за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), стосується вимог, зобов’язань, які підпадають під поняття мораторію. Таким чином, це положення слід застосовувати у контексті статті 1 цього Закону, де наведене саме визначення мораторію.

Системний аналіз змісту вищезазначених норм права свідчить про те, що мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після дня введення мораторію, а отже, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов’язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання згаданих зобов’язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), а також штрафних санкцій, ґрунтується на законі.

Враховуючи те, що строк виконання зобов’язань зі сплати страхових внесків настав у позивача після 11 червня 2003 року, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство, дія мораторію на виконання цих зобов’язань не розповсюджувалась.

Нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов’язаннями, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно з частиною першою статті 23 Закону № 2343-ХІІ лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постановах від 23 травня 2006 року (справа № 21-104во05) та від 7 листопада 2006 року (справа № 21-772во06).

Оскільки при вирішенні спору касаційний суд неправильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то заяву управління ПФУ слід задовольнити.

З урахуванням наведеного постанова касаційного суду підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.