Останні 5-6 років суди України потерпають від «хвиль» однотипних позовів, левова частка яких є адміністративними (чорнобильці, афганці, діти війни). Однак не пасе задніх і цивільне судочинство, особливо після світової кризи, коли непоодинокими стали звернення про визнання недійсними кредитних договорів, зокрема щодо кредитів в іноземній валюті. Наразі (принаймні у нашому суді) ці позови відсутні, законодавством видача кредитів в іноземній валюті заборонена, і можна сказати, що проблема не є актуальною, однак з нею пов’язана одна дуже дивна обставина.

Віталій ФАСТОВЕЦЬ,
Суддя Лисичанського
міського суду

У жовтні минулого року від Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до апеляційних судів надійшов проект постанови пленуму ВССУ під орієнтовною назвою «Про деякі питання судової практики при вирішенні спорів, що витікають з кредитних відносин» з проханням надати свої зауваження і пропозиції до 25 жовтня 2011 р. Такі зауваження нами до апеляційного суду Луганської області були надані, але до цього часу постанова так і не прийнята, тому я хочу скористатися ще однією можливістю винести на широкий загал ту саму «дивну обставину».

Так, згідно з узагальненням Верховного Суду України про практику розгляду справ про кредитні відносини, розміщеним на сайті ВСУ, «проценти, сплачувані позичальником за користування кредитом, за своїм характером є встановленою договором платою за користування грошовими коштами…». У свою чергу використання іноземної валюти як засобу платежу згідно зі ст.5 ч.4 п.»г» декрету КМУ №15-93 від 19.02.93. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” потребує отримання індивідуальної ліцензії.

Згідно з тим же узагальненням проблема з відсутністю індивідуальних ліцензій у банків вирішується дуже просто: «Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк…». Аналогічний по суті зміст має і п.13 проекту пленуму ВССУ.

У чому ж проблема, спитає читач? А проблема у загадковому вибірковому прочитанні зазначеного Положення під час підготовки як узагальнення ВСУ, так і постанови пленуму ВССУ. Адже у п.1.2 Положення чітко вказано, що воно регламентує використання безготівкової іноземної валюти як засобу платежу.

Думаю, не треба пояснювати, що сплата процентів фізичними особами майже завжди здійснюється шляхом внесення готівкових коштів до каси банку. Більш того, саме такий спосіб внесення процентів був передбачений у половині кредитних договорів, які я бачив.

Можна було б сказати, що дія п.1.5 Положення поширюється і на готівкові розрахунки за аналогією закону, якби не одне «але». Така аналогія можлива за відсутності нормативно-правового акта, що регулює відповідні правовідносин, тоді як такий акт є!

Той самий НБУ, який прийняв постанову №483, 30 травня 2007 р. прийняв постанову №200, якою затвердив Правила використання готівкової іноземної валюти на території України. Відповідно до п. п. 6.2 Правил фізичні особи — резиденти можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу у випадках, передбачених підпунктами “а”, “в” та “е” пункту 6.1 відповідної глави, тобто у випадках:

а) сплати мита, інших податків і зборів (обов’язкових платежів), митних зборів та фінансових санкцій відповідно до митного законодавства України;

в) сплати платежів за охорону та супроводження підакцизних і транзитних товарів митними органами;

е) оплати товарів і послуг у зоні, що звільнена від сплати мита та податків.

Як бачите, ніякої сплати процентів готівкою Правила не передбачають, а значить, індивідуальна ліцензія НБУ таки потрібна. Не варто забувати і того, що положення Правил прийняті пізніше і на цій підставі теж мають пріоритет над Положенням.

Однак ні Верховний, ні Вищий суди чомусь не згадують постанову НБУ №200.

До чого це призводить? Два моїх рішення, якими договори кредиту в іноземній валюті визнавалися недійсними з посиланням на постанову НБУ №200, були скасовані апеляційним судом Луганської області з посиланням на постанову НБУ №483. В одному рішенні я визнав недійсним умову договору про сплату процентів готівкою до каси банку, бо індивідуальної ліцензії у банку не було, залишивши договір в іншій частині дійсним (він передбачав ще три цілком законні способі внесення процентів). Незважаючи на це, моє рішення було скасоване навіть у цій частині, хоча за два з половиною місяці, які справа знаходилася в апеляційному суді після винесення ним свого рішення і до надходження до Лисичанського міського суду, обґрунтувань для незастосування постанови №200 у рішенні так і не з’явилося.

Чи треба писати, що в жодному з двох інших рішень 2-х інших колегій суддів апеляційного суду щодо договорів 3-х різних банків також не було жодного слова, яким би обґрунтовувалося неможливість застосування постанови НБУ №200. Жодного!

Тому мені дуже цікаво дізнатися хоча б зараз – чому суди вищих інстанцій не «бачать» п.1.2 затвердженого постановою НБУ №483 Положення, хоча він передує п.1.5, і, відповідно, не пояснюють, яким чином положення щодо безготівкового обігу іноземних валютних коштів поширюється на їх готівковий обіг? Чому суди вищих інстанцій обминають своєю увагою постанову НБУ №200, яка безпосередньо регулює обіг готівкових іноземних валютних коштів?

Звичайно, я можу помилятися, і постанова №200 взагалі не має жодного відношення до спірних правовідносин. Але чому вищі суди, які у своїх роз’ясненнях дуже часто просто переписують іншими словами норми законодавства, цього разу не вважають за потрібне розкрити очі і на таку “дрібницю”? Особисто в мене поки що є тільки один варіант відповіді – постанова №200 дуже заважає банкам, тому банки попросили… Втім, пояснювати далі потреби я не бачу.

І на останок п.16 проекту постанови пленуму ВССУ (пунктуація, орфографія та інш. за оригіналом): «Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору і у позичальника існувала можливість при належній турботливості та обачності передбачити в момент укладення договору можливої зміни курсу гривні України до іноземної валюти виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та ї девальвації, а також можливість отримання кредиту в національній валюті». Подібний висновок я також зустрічав в одній з ухвал ВСУ, а бере він витоки в одній з постанов НБУ.

Цікаво, скільки суддів ВССУ і ВСУ у серпні 2008 р. передбачили, що долар, який тоді коштував 4,7 грн, у жовтні буде купуватися за вдвічі більшу ціну, і наскільки висновок про можливість передбачення середньостатистичним громадянином наслідків такого масштабу відповідає принципу розумності зобов’язання, закріпленому у ч.3 ст.509 ЦК України?

І чому НБУ, а разом з ним і вищі суди поклали ризик коливання курсу тільки на позичальників без виключення з їх кола осіб, що не займаються підприємництвом, хоча за ст.42 Господарського кодексу України саме підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик? Чи положення ч.4 ст.8 ЦПК України про застосування акта, що має вищу юридичну силу у разі, якщо правовий акт (постанова НБУ) не відповідає закону (ГК України), не поширюються, коли це шкодить інтересам банків?