Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Ще раз про співвідношення цивільного та господарського кодексів україни

100

Ще раз про співвідношення цивільного та господарського кодексів україни

Неоднозначні оцінки прийняття Господарського кодексу України

Після 16.01.2003 р., коли були прийняті Цивільний та Господарський кодекси (далі – ЦК та ГК відповідно) у літературі з’явилась значна кількість публікацій, у яких автори-прибічники цивілістичної концепції критикують величезні неузгодженості між цими двома кодексами та піддають сумніву доцільність, а то й навіть «право» на існування ГК. В свою чергу, господарники зазначали, що прийняття ГК в Україні є надзвичайно передовим рішенням і мало не манною небесною для вітчизняної економіки.

Перше оновлення цивільного законодавства з моменту розпаду Радянського Союзу та кардинальної зміни суспільного ладу є безперечно позитивним явищем. Однак чи є прийняття ГК настільки ж позитивним явищем для вітчизняного суспільства та економіки, як це зазначають представники господарськоправової школи?

Беззаперечними є ті плюси ГК, на які вказує у своїй публікації О. Подцерковний. Зокрема, він говорить, що господарське законодавство є «настільки розгалужене та неосяжне, насичене такою великою кількістю законодавчих актів (не кажучи вже про підзаконні акти), що за відсутності кодифікованого акта у цій царині, по суті, унеможливлюється цілісне сприйняття порядку здійснення господарської діяльності».

Також цілком справедливо автор підкреслює важливість існування систематизованого акта для сприйняття вітчизняного господарського законодавства іноземним інвестором.

У той самий час О. Подцерковний стверджує, що «після набуття чинності ГК України відбулося остаточне громадське визнання галузевої специфіки господарського права», оскільки «кодифікація надає системності законодавчим нормам, виробляє єдиний предмет регулювання» [1]. Дане твердження вказує на певною мірою штучний характер концепції господарського права, адже загальновизнано, що предмет регулювання носить первинний характер не лише щодо нормативної бази, а й щодо методу правового регулювання [2], а тому жоден нормативний акт не в змозі «виробити» те коло суспільних відносин, які він врегульовує.
Як зазначає Р. Кабріяк, ефективність кодексу прямо пропорційна його адекватності «нравам» народу, життя якого він покликаний регулювати [3]. Чи ефективний у даному аспекті вітчизняний ГК? Аргументи, які досить часто наводяться на користь господарського права та кодексу господарниками (наприклад, існування Інституту економіко-правових дослі-джень, введення спеціальності 12.00.04 – господарське право; господарсько-процесуальне право [4], чи навіть необхідність стабілізації економіки), відображають не усвідомлення об’єктивної потреби у ГК «знизу», а швидше формування певної ідеї та її реалізацію «згори». Адекватність ГК поглядам українського суспільства можна оцінити, навіть побіжно переглянувши правничі Інтернет-форуми, де свої думки з цього приводу відразу після 16.01.2003 р. висловили значна кількість кваліфікованих юристів-практиків [5]. Видається, що ці думки були спрямовані не на користь ГК.

Тим не менше, ГК разом із ЦК діє ось уже понад два роки і очевидно, що буде діяти і надалі. Значна частина дискусій, які точаться сьогодні у сфері застосування ЦК та ГК, стосуються переважно статей, які визначають предмет регулювання цих кодексів. Наведемо основні аргументи, які використовуються під час тлумачення перших статей обох кодексів, а також стосовно можливості їх практичного застосування.

Пріоритетність цивільно-правового регулювання: аналіз аргументації

На користь переважного застосування норм ЦК перед відповідними нормами ГК свідчать такі аргументи.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України». Відповідно до ст. 1 ГК «цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання». Враховуючи той факт, що сутність господарських відносин становлять майнові відносини, які відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК врегульовуються останнім, то ГК теж слід визнати актом цивільного законодавства. На підтвердження цього слід згадати також і ч. 2 ст. 9 ЦК, яка чітко вказує на те, що «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання», звідки можна зробити висновок, що майнові відносини у сфері господарювання охоплюються предметом регулювання ЦК, а тому ГК є актом цивільного законодавства.

Отже, відповідно до положень ЦК, останній у сфері майнових відносин слід визнати «основним» порівняно з ГК у сфері господарювання. Проте виникає запитання: що ж у п. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК розуміється під терміном «основний» – «загальний» (в аспекті співвідношення загальна норма – спеціальна норма) чи якесь інше положення ЦК стосовно інших актів цивільного законодавства? Враховуючи вживання законодавцем слова «основа» у ч. 1 ст. 4 ЦК як ознаки норм більш високого рівня, яким повинні відповідати інші норми у даній сфері, про аналогічне тлумачення слід говорити і у п. 1 ч. 2 цієї ж статті. Вказана позиція підтверджується і п. 2 ч. 2 ст. 4 ЦК, де вказано, що інші закони, які є актами цивільного законодавства, приймаються відповідно до ЦК, а отже, не повинні йому суперечити.

Таким чином, відповідно до викладеного підходу, норми, які містяться у ЦК, мають безумовний пріоритет порівняно з аналогічними нормами ГК. Як наслідок, норми ГК повинні застосовуватись субсидіарно щодо норм ЦК, і якщо правила ГК суперечать відповідним нормам ЦК, вони не повинні застосовуватись.

Видається, що єдиною, але досить суттєвою та слабкою ланкою викладеного підходу до співвідношення ЦК та ГК є недостатня обґрунтованість того, що ГК є актом цивільного законодавства. Адже в нормах ГК відсутня будь-яка вказівка на його належність до актів цивільного законодавства. Більше того, представниками господарсько-правової концепції обстоюється позиція, згідно з якою господарські правовідносини в силу їхньої специфіки регулюються окремою галуззю права [6], а тому і ГК як основний її кодифікований акт не може бути актом цивільного законодавства.

Таким чином, при визначенні можливості застосування даного підходу для визначення порядку застосування двох кодексів слід чітко з’ясувати, чи є ГК актом цивільного законодавства. А зважаючи на відсутність будь-якої нормативної вказівки з цього приводу, особливої ваги набувають доктринальні підходи та обґрунтування співвідношення цивільного та господарського права і, відповідно, ЦК та ГК, як їх основних кодифікованих нормативних актів. Посилання ж на ч. 2 ст. 9 ЦК не має під собою «залізних» підстав, адже подібна вказівка у ч. 1 цієї ж ст. 9 на те, що «положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства» не створює такого категоричного заперечення існування земельного чи трудового права.

Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 ГК «не є предметом регулювання цього Кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України». Тому, з одного боку, нібито встановлюється пріоритет ЦК стосовно «вибору» кола регульованих суспільних відносин. Проте, з іншого боку, надзвичайної ваги набуває чітке визначення того, які саме майнові та особисті немайнові відносини регулює ЦК, оскільки інші «спірні» відносини будуть регулюватися ГК. Очевидно, саме з цих причин питанню предмета регулювання ЦК приділяється стільки уваги з боку вчених-господарників, про що йтиметься трохи нижче.

На підтвердження пріоритету цивільно-правового регулювання майнових відносин над регулюванням майнових відносин, заснованих на іншому правовому режимі, Я. Шевченко вказує, що формулювання ст. 1 ЦК України «якнайкраще відповідають умовам ринкового розвитку економіки і суспільства, а також положенням Конституції України, зокрема встановленим статтями 1 і 3, де вказується, що Україна є демократичною, соціальною і правовою державою, а людина, її життя та здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [7]. Справді, основні засади цивільного права, закріплені у ст. 1 ЦК, більше відповідають статтям 1 та 3 Конституції України, ніж принципи господарського права, проте, на жаль, цей аргумент на сьогодні рідко використовується дослідниками у цій сфері з огляду на усталений нормативістський підхід.

Загальний і спеціальний закони?

Таким чином, на нашу думку, сьогодні відсутня достатня аргументація, яка б дозволила на основі відповідних положень ЦК та ГК у випадку суперечності між їхніми нормами застосовувати правила ЦК.

Чи є підстави для переважного застосування правил ГК у сфері господарських відносин? Для того щоб зрозуміти відповідь, проаналізуємо доводи, які висуваються на користь позитивної відповіді на поставлене питання.

Основним положенням, на яке спираються господарники, є те, що ГК – є спеціальний акт стосовно ЦК, а тому за умови будь-яких суперечностей між цими двома кодексами застосуванню підлягають норми ГК.

Так, відповідно до преамбули ГК «Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності». Згідно зі ст. 1 ГК «цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання», а відповідно до ч. 2 ст. 4 ГК «особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом». В цьому ж руслі висловився законодавець і у ч. 2 ст. 9 ЦК, де вказав, що «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання». Таким чином, на підставі викладених норм робиться висновок, що «ГК має значення спеціального закону у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником яких є суб’єкт господарювання і щодо регулювання яких значення загального закону має Цивільний кодекс України. Крім того, вказане положення означає, що до господарських майнових відносин, які не врегульовані цим кодексом, можуть застосовуватись за аналогією відповідні норми цивільного законодавства» [8].

На нашу думку, такий висновок містить два суттєвих недоліки. По-перше, визначаючи співвідношення ЦК та ГК як загального та спеціального нормативно-правового акта, автори автоматично визнають поширення на господарські відносини дії ЦК, нехай навіть як загального (непріоритетного) закону. Проте в такому випадку ГК як спеціальний закон автоматично переноситься до системи нормативних актів, де ЦК відіграє роль загального, тобто до системи актів цивільного законодавства. А тому на ГК як спеціальний акт цивільного законо-давства поширюється дія п. 1 та 2 ч. 2 ст. 4 ЦК, відповідно до якої основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, а інші закони у цій сфері (в тому числі і ГК) приймаються відповідно до ЦК.

Другий недолік, навіть за умови визнання пріоритетності спеціальних норм ГК, полягає у неточному визначенні підстав застосування загальних, у такому випадку, норм ЦК: вони застосовуватимуться не за аналогією, а як норми більш загального характеру, які поширюють свою дію на дані суспільні відносини. Аналогія ж застосовується лише у випадку існування прогалин у праві [9].

Ще далі, ніж В. К. Мамутов, пішов Г. Л. Знаменський, який у своїй статті «Хиби і вади статті 1 Цивільного кодексу України» робить висновок, що у словосполученні «особисті немайнові та майнові відносини» прикметник «особисті» стосується не лише немайнових, а майнових відносин. На цій підставі він робить висновок, що «ЦК призначений регулювати лише ті відносини, які відбивають інтереси особистостей (індивідуумів)» [10]. Незважаючи на зазначений у вказаній публікації лист Інституту української мови НАН України, яким підтверджується вищевикладена позиція, на нашу думку, вона не відповідає ряду обставин.

По-перше, не враховується позиція самих розробників ЦК, які вказують, що «весь правовий арсенал ЦК застосовується до цивільних відносин у сфері підприємництва» [11].

По-друге, видається, що лінгвістичне тлумачення обов’язково повинно носити системний характер, оскільки право – це не проста сукупність окремих норм, а їх упорядкована система. Особливо це стосується таких системоутворюючих норм, які визначають предмет правового регулювання того чи іншого нормативного акта. Тому, якщо врахувати норми, якими визначаються, наприклад, правовий статус фізичної особи-підприємця, господарських товариств, якими врегульовуються факторинг, лізинг, комерційна концесія тощо, то очевидним є, що ЦК врегульовує і ті майнові відносини, які не обов’язково є «особистими».

По-третє, на нашу думку, ст. 1 ЦК визначає загальне коло відносин, на які поширюється вся система регулятивних норм, викладених у цьому нормативному акті. В свою чергу, наприклад, норми гл. 76 ЦК, якими встановлені права та обов’язки сторін договору комерційної концесії, фактично визначають певне спеціальне коло суспільних відносин, на які поширюється їх дія. Тому при кваліфікації конкретних суспільних відносин норми ст. 1 ЦК та тієї ж гл. 76 будуть співвідноситись як загальна та спеціальна, а тому застосуванню підлягатимуть норми гл. 76. Звісно, такий підхід не позбавлений слабких місць, адже в такому випадку взагалі постає питання про доцільність включення до нормативних актів статей, які визначають предмет їх регулювання. Крім того, можна говорити і про неможливість співвідношення положень ст. 1 та гл. 76 ЦК як загальних та спеціальних правил, оскільки вони не регулюють одні й ті самі суспільні відносини: перша визначає коло суспільних відносин, на які поширюється закон, а другі встановлюють права та обов’язки сторін договору комерційної концесії.

Тим не менше, видається, що ст. 1 носить характер «загальної гіпотези» для всіх інших норм, включених для ЦК: «Якщо дані відносини є особистими немайновими або майновими, то вони регулюються цим Кодексом». Кожна ж норма права гл. 76 містить гіпотезу «якщо це відносини у сфері комерційної концесії, то вони регулюються цим Кодексом наступним чином…». Таким чином, у випадку суперечності між положеннями ст. 1 та гл. 76 ЦК, матиме місце конкуренція загальної та спеціальної гіпотез, і, відповідно, застосовуватись буде спеціальна, а тому зміст «майнових відносин», зазначених у ст. 1, втрачає своє принципове значення.

Видається, що саме на це спираються автори роботи «Проблемні питання у застосуванні Цивільного та Господарського кодексів України» та проекту постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Цивільного та Господарського кодексів при здійсненні правосуддя», які у п. 3 зазначили, що «при визначенні спеціальних норм, що підлягають переважному застосуванню перед нормами загальними, перш за все, слід враховувати зміст відповідних норм, а не включення їх до нормативно-правового акта, що в цілому може визнаватись як спеціальний» [12].

На жаль, протилежної думки дотримувались розробники проекту Закону України «Про закони і законодавчу діяльність», які у ст. 40 цього законопроекту зазначили, що «у разі суперечностей між законами, що мають однакову юридичну силу, застосовуються закон чи окремі положення закону, які набрали чинності останніми, а при одночасному набранні чинності законами, що суперечать один одному, застосовуються відповідні положення Конституції України або закону вищої щодо них юридичної сили, а за відсутності таких положень застосовується закон, предметом якого є спеціальне регулювання даного кола суспільних відносин» [13].

Зважаючи на визначення, яке дане у ст. 1 цього законопроекту, а також зазначення того, що застосовується закон, предметом якого є спеціальне регулювання даного «кола суспільних відносин», а не певних конкретних суспільних відносин, можна зробити висновок, що законодавець веде мову про застосування саме спеціального закону, як нормативного акта, а не спеціальних норм. Тому у випадку прийняття цього проекту як Закону України зусилля розробників проекту постанови Пленуму ВСУ щодо розв’язання досліджуваної проблеми (а на сьогодні проект постанови Пленуму ВСУ є єдиним справді компромісним варіантом) були б марними, і суперечки між цивілістами та господарниками стосовно тлумачення перших статей кодексів набудуть нового, на цей раз принципового, значення для практики регулювання відповідних відносин.

Щоправда, слід все ж відзначити певну непослідовність авторів проекту постанови Пленуму ВСУ, які у її п. 1 вказали, що статус ЦК, як «основного» акта цивільного законодавства, є підставою переважного застосування його норм у випадку суперечності з аналогічними (але не спеціальними) нормами ГК.

Співвідношення норм. Врахування сутності правових інститутів

Як бачимо, на сьогодні відсутній чіткий правозастосовчий підхід, який би дозволяв остаточно встановити пріоритет у застосуванні одного з кодексів для регулювання господарських відносин. Враховуючи дані обставини, вважаємо, що сьогодні єдиним варіантом практичного застосування ЦК та ГК залишається розв’язання існуючих колізій через співвідношення «загальні-спеціальні» норми (але не нормативні акти), тобто з переважним застосуванням логічного тлумачення.

Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК «якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору». Згідно ж із ч. 2 ст. 189 ГК ціна визнається істотною умовою договору, а ч. 8 ст. 181 ГК визначає, що «у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)». У наведеній ситуації до договірних відносин у сфері господарювання застосовуватимуться правила ГК, оскільки в гіпотезі норми прямо вказується на спеціальний характер правового регулювання ст. 181 ГК – господарські договори.

У той самий час, спеціальний характер можуть носити і правила поведінки, передбачені у ЦК. Наприклад, ст. 230 ГК передбачає штрафні санкції за порушення господарських зобов’язань виключно у грошовій формі. ЦК ж у ч. 1 ст. 551 вказує, що «предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно». Оскільки, ст. 551 ЦК з більшою мірою деталізації регулює питання неустойки, ніж ст. 230 ГК, то до господарських відносин застосовуватись повинні правила не ГК, а ЦК.

Наведені ситуації є відносно простими, оскільки не стосуються випадків, коли норми ЦК та ГК є нормами «одного рівня», тобто гіпотези цих норм з однаковою деталізацією визначають предмет їх регулювання, а тому неможливо встановити, яка з них є загальною, а яка спеціальною.

На нашу думку, у такому разі слід виходити із сутності інституту, до якого належать ті чи інші норми, а також зі змісту регульованих суспільних відносин. Приміром, при розв’язанні колізії між ст. 218 ГК та 263 ЦК стосовно визначення ознак непереборної сили (надзвичайні та/або невідворотні обставини), слід виходити із того, що інститут непереборної сили є класичним цивільноправовим інститутом. Тому застосовуватись повинні норми ЦК, які визначають як ознаки непереборної сили або надзвичайні, або невідворотні обставини. В свою чергу, при визначенні правової природи речового права, за яким майно належить державному підприємству (не заглиблюючись у саму можливість «підприємства» бути суб’єктом права), слід розуміти, що дані відносини існують виключно у сфері господарювання, а тому, вирішуючи це питання, слід звертатися до норм ГК.

Примітки

  1. Подцерковний О. Два роки з моменту прийняття Господарського кодексу України: деякі підсумки та перспективи // Юридичний вісник України. – 2005. – № 10. – 12-18 березня. – С. 8-9.
  2. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. М. Карельского и проф. В. Д. Перевалова. – М.: НОРМА, 2003. – С. 267. 
  3. Кабрияк Р. Кодификации / Пер. с фр. Л. В. Головко. – М.: Статут, 2007. – С. 440.
  4. Подцерковний О. Зазнач. праця. – С. 9.
  5. Хозяйственное право: Учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахулин и др.; Под ред. В. К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – С. 34.
  6. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / Я. М. Шевченко, Ю. Л. Бошицький, А. Ю. Бабаскін, М. В. Венецька, І. М. Кучеренко та ін. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – С. 5.
  7. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г. В. Знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; За заг. ред. В. К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 16.
  8. Кузнєцова Н. С. Развитие гражданского законодательства Украины: проблемы и перспективы // Зб. тез доповідей Міжнар. наук.-практ. конф. «Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання протиріч». – К.: Вид-во КНУ імені Тараса Шевченка, 2006. – С. 13.
  9. Знаменський Г. Л. Хиби і вади статті 1 Цивільного кодексу України // Право України. – 2006. – № 6. – С. 91.
  10. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина. – С. 6. 
  11. Проект постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Цивільного та Господарського кодексів при здійсненні судочинства» // Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / За ред. А. Г. Яреми, В. Г. Ротаня. – К.: Реферат, 2005. – С. 285.
  12. Проект Закону України «Про закони і законодавчу діяльність» // http://gska2.rada/. http://gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=29053&pf35401=100103

Аналітична юриспруденція

    Комментарии