Можливо, саме так буде названо судовий процес над Ю. В. Тимошенко. Він висвітлив чимало проблем, які ще довго нуртуватимуть юридичну спільноту.

Десять років тому журналістська камера зафіксувала мене як члена депутатської франкції “Батьківщина” у залі засідань Печерського суду м. Києва під час розгляду справи Ю. Тимошенко та під дверима Лук’янівського СІЗО.

Невдовзі після такого мого прояву щирої (!) партійної відданості керівництвом партії було зроблено усе, щоби мене не обрали народним депутатом на повторний термін. Я згадую про цю деталь, яка уже давно не викликає у мене ні сліз, ні печалі, лише для того, щоби переконати читача у своїй незалежності від Ю. Тимошенко.

 Зорислава РОМОВСЬКА,
професор Академії адвокатури України,
спеціально для «ЮВУ»

 Випадковий жереб

Вважаю себе незалежною і від нинішньої влади, хоча, мабуть, лукавлю, бо відгородитися від влади, у чиїх руках вона б не була, навряд чи комусь вдасться.

Зі справою Ю. Тимошенко я, звісно, не знайома, тому не беруся коментувати обвинувального вироку щодо неї. Увагу читачів хочу зосередити на тих проблемах, про більшість з яких можна було говорити, сидячи перед телевізійним екраном.

Чому справа опинилася в руках саме судді Р. Киреєва? На це запитання відповідь, здебільшого, одна: ”Заставили!”; “Рильце у нього в пушку, тому й погодився”.

“Як можна було доручати розгляд цієї справи такому молодому, некваліфікованому судді”?

Це запитання й готові відповіді на нього лунали скрізь.

До запровадження в судах автоматизованої системи можна було стверджувати, що кримінальну справу голова суду міг передати певному судді виключно за власною волею або сам суддя просив про це, або на голову суду тиснув хтось згори. Іноді “гнила” справа могла потрапити до того судді, який не “дружить” з головою суду, як своєрідна йому кара за незалежність. У той же час, справи “багачів”, які давали надію на “відкат”, розглядали лише окремі судді. Отже, панувала справжня сваволя.

Запровадження автоматизованої системи мало на меті звести її до нуля. Та чи звело?

Наші громадяни, які звикли до того, що кожну машину можна вивести з ладу, і знають як це зробити, у правдивість того, що Р. Киреєва як суддю визначив комп’ютер, не вірять. І таку громадську думку, утрамбовану часом, важко враз змінити. Втім, якщо, з точки зору презумпції невинуватості, вважати, що суддю таки дійсно визначив комп’ютер, мусимо констатувати, що він не зважає ні на стать судді, ні на його вік, ні на кваліфікацію.

Отож відкиньмо усі підозри і приймімо за істину, що цей важкий і водночас небезпечний для майбутньої кар’єри і для здоров’я жереб упав на голови Р. Киреєва та інших суддів, задіяних у справах Ю.Тимошенко, випадково.

Керований «персональний склад»

Одним із конституційних принципів судочинства є гласність, відкритість.

“Суд не забезпечив відкритості розгляду справи”!

“Суд порушив права громадян, які бажали бути присутніми у залі”!

“Усвідомлюючи суспільний інтерес, суд мав би перенести розгляд справи у відповідне за розміром приміщення”.

“Справу Ю. Тимошенко суд фактично розглядає у закритому засіданні”.

Такі заяви не раз виголошували соратники Ю.Тимошенко. Але чи мали вони рацію?

Якби Ю. Тимошенко заявила про залучення до участі у справі, скажімо, десятьох адвокатів, на що вона мала право (кількість адвокатів у Кодексі не лімітована), Печерський районний суд мусив би задуматися над тим, як забезпечити кожному з них місце для праці у залі засідань. Оскільки адвокатом на перших порах був лише С. Власенко ( в цьому можна побачити одну із процесуальних помилок Ю.Тимошенко), він помістився з Ю. Тимошенко за одним столом.

Судовий розгляд справи – це не театральна вистава, втім, кількість місць і в театрі також обмежена.

Про те, що районні суди здебільшого працюють у непристосованих приміщеннях, відомо давно. Відсутність у Печерському районному суді великої зали засідань ні для кого не була секретом. Це мало б стимулювати кожну чинну владу, яка згодом може перетворитися в опозицію і навіть опинитися на лаві підсудних, до поліпшення умов праці суддів і, відповідно, до полішення умов здійснення зацікавленими громадянами свого права на інформацію.

Ситуація з Ю. Тимошенко дає підставу вважати, що умови праці районних судів владу, поки вона керує, не дуже хвилюють.

Наявність у залі засідань телевізійних камер, які транслювали судовий процес на всю Україну, навіть за умови обмеженої присутності “слухачів” (близько тридцяти), дала можливість стверджувати, шо принцип гласності суд не порушив.

Одночасно та обставина, що у зал засідань одного разу проникли якісь невідомі бритоголові хлопці, дає підставу припускати, що хтось керував персональним складом присутніх у залі.

За межами права

У радянські часи суд мав право розглядати резонансну кримінальну справу в театрах, будинках культури, сільських клубах тощо задля посилення виховного впливу судового процесу, попередження злочинності. Розгляд справи у такому виїзному засіданні був навіть предметом звітності.

Як зазначено у статті 20 КПК, розгляд справи у всіх судах відкритий. Слова “у всіх судах” можуть означати не лише те, що відкритість стосується діяльності місцевих, апеляційних судів та касаційного суду, а й те, що кримінальну справу суд може розглядати в суді, а не за межами приміщень суду.

Розгляд справи у виїзних засіданнях, тобто за межами приміщення суду, у Кодексі не передбачено. Тому слушним є запитання: мовчання закону щодо виїзних засідань – це чітка позиція законодавця чи прогалина в законі?

Якщо вважати таке мовчання знаком незгоди (заборони), тоді виїзні засідання будуть взагалі неможливими. Якщо ж схилитися до думки, що йдеться про прогалину в КПК, тоді на допомогу може прийти аналогія права. Вона, як зазначено у ст. 8 ЦК, має грунтуватися на таких сутнісних цінностях, як розумність та справедливість.

Уявімо собі, що йдеться про кримінальну справу, в якій, наприклад, близько ста потерпілих ( у справі, пов’язаній зі Скнилівською трагедією у Львові під час повітряного шоу, було понад чотириста потерпілих). У цьому разі районний суд, в приміщенні якого зала судових засідань розрахована на набагато меншу кількість чоловік, мусив би шукати вихід. Оскільки йдеться про особливу ситуацію, то і вихід з нею має бути особливим, таким, який би забезпечив кожному підсудному і кожному потерпілому, їхнім представникам можливість здійснення права на захист.

Перенесення розгляду справи в інше, несудове приміщення, наприклад в клуб, могло б відбутися за рішенням голови цього суду.

Розгляд справи районним судом у приміщенні апеляційного суду, що може відбутися лише з дозволу голови останнього, навряд чи можна вважати виїзним засіданням.

Чи має ознаку розумності “проникнення” суду у камеру СІЗО?

Воно, на мій погляд, за межею здорового глузду. Отож шукати у цьому випадку хоча б дрібненькі осколки справедливості – даремна справа.

Дванадцятигодинний розгляд у камері подання слідчого СБУ про застосування до Ю. Тимошенко запобіжного заходу у виді арешту за матеріалами іншої кримінальної справи, коли Ю.Тимошенко не може підвестися з ліжка, це не лише порушення її прав як людини. Це й дискредитація судової влади, а заодно – усієї України (Пізно ввечері 8 грудня телевізійний інформаційний рядок повідомив, що в СІЗО справи були розглянуті у 270 випадках, про що досі мало кому було відомо.).

Той, хто штовхнув Шевченківський суд м. Києва на таку аферу, діяв не лише за межами закону, а й за межами права.

Ще раз про повагу до гідності та честі

За задумом політичних драматургів, Україну треба показати світові як таку, що не гідна стати в коло вільних европейських держав, якій не варто подати руки. Має рацію народний депутат України Т. Чорновіл, зі слів якого справа насправді не в Тимошенко, а в Україні, якій треба усіма засобами перегородити шлях до Европи.

У судовому процесі кожен учасник має свій статус. Ю. Тимошенко мала статус підсудної.

У Кримінально-процесуальному кодексі немає норми, яка визначала б спосіб звертання до неї. Бачучи перед собою красиву жінку, до того ж таку, яка своєю ерудицією, напористістю та іншими бойовими якостями може “заткнути за пояс” кожного, суддя Р. Киреєв спершу не наважувався звертатися до Ю. Тимошенко словом: “Підсудна”. З його тремтячих уст не раз зривалися слова «Шановна Юлія Володимирівна”. Почувши таке, я відразу задала сама собі запитання щодо обгрунтованості такого звертання.

У статті 296 ЦК зазначено, що фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності. А у статті 297 ЦК йдеться про право кожного на повагу до його гідності та честі.

Є підстави вважати, що право Ю. Тимошенко на використання нею свого імені не було порушено. Що ж до другого права, то Р. Киреєв мав рацію (окрім слова “шановна”). Повага до людини як до найвищої соціальної цінності (стаття 3 Конституції України) має утверджуватися всюди, всіма і завжди, тобто незалежно від життєвих ситуацій, в яких вона опинилася.

Незалежно від статусу особи в кримінальному процесі (підозрювана, обвинувачена, підсудна), вона є людиною, яка індивідуалізована певним ім’ям. І саме за цим ім’ям вона набуває прав та обов’язків у процесі. І саме за цим ім’ям слід до неї звертатися.

“Підсудна, встаньте”! Така єфрейторська, ще з радянських часів форма звертання у судовому засіданні, коли ще діє презумпція невинуватості, звучати не повинна.

До прикладу: “Суд просить вас, пані Тимошенко (або: “Юліє Володимирівно”), встати!”

Впровадження у судову практику такої чи подібної форми звертання – було б, найперше, актом поваги суду до самого себе.

Метаморфози довільної форми звертання

Як зазначено у статті 161 ЦПК, особи, які беруть участь у справі, “звертаються до суду словами “Ваша честь”. Насамперед, слід звернути увагу на те, що слово “звертаються” не можна тут трактувати як синонім слів “зобов’язані звертатися”. Отже, якщо, наприклад, позивач звертається до суду словами “Шановний суд” або “Пане суддя”, чи оминає будь-яку форму звертання до нього, головуючий не має підстави для занепокоєння.

У КПК такої норми немає. Це значить, що підсудна чи її адвокат мають право обирати довільну форму звертання до головуючого. Лишень би вона не принижувала його гідності та не виражала б неповаги до суду взагалі.

Одним із проявів поваги учасників судового процесу до суду є спілкування з ним стоячи. “Всі учасники судового розгляду звертаються до суду, дають свої показання і роблять заяви стоячи. Відступати від цього правила можна лише з дозволу головуючого”, – так записано у статті 271 “Розпорядок судового засідання” КПК.

 Слово “звертаються” у цій статті рівнозначне словам “зобов’язані звертатися”, оскільки недотримання цієї вимоги може спричинити застосування санкції, визначеної у статті 272 КПК.

Ю. В. Тимошенко цієї вимоги демонстративно не виконувала: такого суду, який чинить розправу над політичними опонентами влади, вона не поважає, тому й вставати перед ним не збирається.

Суддя Р. Киреєв кілька разів звертав увагу Ю. В. Тимошенко на необхідність виконання цієї вимоги Кодексу, але це не дало результату. Врешті, він змирився з таким станом речей і спокійно слухав виступи “сидячого” екс-прем’єра.

Можна сказати, що Ю. В. Тимошенко тут переборщила, даючи усім зрозуміти, що вона сама має право вирішувати питання про те, якому закону підпорядковуватися, а яким нехтувати.

Суддя у шатах державного обвинувача

Зрештою, учасники політичних процесів, які відбувалися раніше, неодноразово кидали виклик існуючій владі і одночасно – суду саме тим, що поводили себе в суді “неадекватно”. До прикладу, Степан Бандера у польському суді відмовився говорити польською мовою і дозволив собі навіть викрикнути “Слава Україні”, за що його вивели із зали суду

Чи є процес Ю. В. Тимошенко політичним? Для однозначної відповіді на це запитання не маю достатньої інформації.

У разі порушення порядку судового засідання головуючий, як це зазначено у статті 272 КПК, має право попередити підсудного про те, що у разі повторення ним зазначених дій його буде видалено із зали суду. При повторному порушенні цього порядку суд може видалити підсудного із зали судового засідання тимчасово або на весь час розгляду справи.

Якщо не помиляюся, суддя Р. Киреєв жодного разу не попереджав Ю. Тимошенко про можливість її видалення із зали. Якщо це дійсно так, то її “сидіння” не могло потягнути за собою застосування будь-якої юридичної санкції.

Метою застосування запобіжних заходів, як про це зазначено у статті 148 КПК, є запобігання спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Ю.Тимошенко та її адвокати вважають, що для застосування щодо неї будь-якого запобіжного заходу не було жодної підстави.

Однак слідчий все ж обрав підписку про невиїзд, відповідно до якої Ю. Тимошенко зобов’язалася не відлучатися із зареєстрованого місця проживання без його згоди.

У разі порушення підписки про невиїзд вона, відповідно до статті 151 КПК, могла бути замінена на більш суворий запобіжний захід. Інформації про те, що Ю. Тимошенко хоча б раз порушила підписку про невиїзд, оприлюднено не було.

Відповідно до статті 298 КПК після оголошення прокурором обвинувального висновку головуючий роз’яснює підсудному суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле йому обвинувачення.

Послідовність дій головуючого у цій нормі явно переплутана. Найперше, йому слід би з’ясувати у підсудного, чи зрозумів він суть звинувачення. У разі ствердної відповіді поянення судді уже не має сенсу. Ю.Тимошенко заявила, що обвинувачення не розуміє. Отже, суддя Р. Киреєв мав би його роз’яснити. Однак зробити це йому не вдалося. Склалося враження, що суті обвинувачення він сам достеменно не з’ясував.

Та чи має теоретичне підгрунтя обов’язок головуючого роз’яснювати підсудному суть обвинувачення?

Пропоную заперечну відповідь. Роз’яснюючи підсудному суть звинувачення, суддя мимоволі наче одягає на себе шати державного обвинувача.

Пояснювати підсудному суть обвинувачення повинен державний обвинувач-прокурор, тому в новому Кодексі варто б ще раз подумати над вирішенням цього питання.

Змагальність судового процесу

5 серпня 2011 року прокурор звернувся до суду з клопотанням про зміну міри запобіжного заходу щодо Ю. Тимошенко на арешт, оскільки вона своїми діями в судовому засіданні перешкоджає встановленню істини у справі, намагається перешкодити розгляду справи. Наприкінці того самого дня постановою суду підписку про невиїзд було замінено на арешт.

Як зазначено у цій постанові, “Тимошенко Ю. В. системно (?) порушує порядок засідання, не виконує розпоряджень головуючого, у висловах та поясненнях проявляла зневагу до учасників судового розгляду та суду, свідомо затягувала розгляд даної справи, вчиняє дії в судовому засіданні, якими намагається перешкодити встановленню істини у справі, зокрема перешкоджає допису свідків”. До того, суд взяв до уваги те, що вона відмовилася назвати своє місце проживання, оскільки така інформація уже є в матеріалах справи; листи, надіслані судом за вказаною адресою, пошта повернула, оскільки підсудна не з’явилася за їх отриманням; не забажала вона надати суду розписку про те, що повідомлена про час наступного судового розгляду; 5 серпня на 9.00 не прибула до суду, а з’явившись (запізнилася на 10 хв.), відмовилася повідомити про причини запізнення.

Утім, причину запізнення – затори на дорозі – повідомив суду адвокат.

Ю.Тимошенко справді неодноразово виявляла неповагу до прокурорів та судді ( “Треба зривати з вас прокурорські погони”, “Це не суд, а судилище”, “Ви – нелюд” тощо), не відповідала на запитання щодо анкетних даних, чого, звичайно, їй робити було не слід.

Згідно зі статтею 129 Конституції України за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності. Така відповідальність встановлена у статті 185-3 Кодексу про адмінправопорушення: штраф або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

Неповага до суду, судді чи до прокурора не є підставою для застосування арешту як запобіжного заходу.

Заявлення підсудною клопотань, зокрема багаторазових щодо відводу судді, на що вона мала право, не може вважатися протиправною поведінкою. Неодноразові клопотання про виклик додаткових свідків, витребування додаткових доказів не можна трактувати як спробу затягнути судовий процес. Наполягання на своїх доказах та аргументах не можна вважати намаганням перешкодити встановленню істини, адже змагальність судового процесу дає підсудному право боронити себе усіма незабороненими законом засобами.

Наведене дає мені підставу стверджувати, що запобіжний захід щодо Ю. Тимошенко суд змінив без достатньої підстави.

Явне упущення

Чи допустимим є оскарження постанови суду про зміну запобіжного заходу?

У частині 1 статті 274 КПК зазначено, що під час розгляду справи суд, за наявності до того підстав, може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного. А у частині 2 зобов’язано суд “при обранні “ запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою керуватися відповідними статтями глави 13 цього Кодексу.

Чи слід слова “при обранні” сприймати буквально, тобто вважати неможливим застосування глави 13 у разі зміни запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту? Вважаю, що – ні.

Як зазначено у частині 7 статті 165-2 КПК, на постанову суду прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник чи законний представник може подати апеляцію. У цій нормі не зазначено про таке саме право підсудного. Це – явне упущення, адже у статті 148 цієї ж глави КПК йдеться про міри запобіжного заходу і щодо підсудного.

Отже, системний аналіз цих норм КПК дає підставу стверджувати, що постанова Печерського суду про заміну Ю.Тимошенко запобіжного заходу на арешт могла бути оскаржена до апеляційного суду.

Дії судді створили прецедент

Під час розгляду справи Ю.Тимошенко суд багато разів відступав від принципу змагальності сторін, їх рівності перед судом. Такий висновок мав підставу зробити навіть той, хто не обізнаний з азами КПК і жодного разу не був у суді під час розгляду кримінальної справи.

Абсолютну більшість клопотань підсудної та її адвокатів суд відхиляв. У той же час сторона обвинування була у явно превілейованому становищі.

Підсудна Ю.Тимошенка була значною мірою позбавлена права на захист. Про це може свідчити і та обставина, що судове засідання відбувалося майже щодня.

Теги: