Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Недійсність рішень загальних зборів товариств

1 376

Недійсність рішень загальних зборів товариств

Оскарження у судовому порядку рішень керівних органів господарських товариств (корпоративних підприємств) є однією з найпоширеніших категорій судових конфліктів у сфері корпоративних відносин. Відповідно до ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи також встановлюється установчими документами та законом. На підставі ст. 97 ЦКУ управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі ст. 99 ЦКУ загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути “правління”, “дирекція” тощо.

Загальні збори виступають вищим органом управління корпоративних підприємств. Вони зазвичай уособлюють і концентрують колективну волю власників корпоративних прав. Загальні збори як вищий орган товариства мають право приймати рішення з усіх питань його діяльності, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції правління. Компетенція загальних зборів визначається законом та статутом товариства. Поряд із цим, однією з основних проблем корпоративного управління акціонерним товариством є велика кількість акціонерів, що створює перешкоду в роботі загальних зборів. Такий орган не здатний ефективно управляти компанією, оскільки збирається переважно один раз на рік.

Як оскаржити рішення?

На практиці виникає запитання – хто має бути відповідачем за позовом про визнання недійсним рішення керівних органів корпоративного підприємства? Згідно з п. 6.2.4 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26.01.2000 р. № 02-5/35 у таких випадках відповідачем виступає саме товариство як юридична особа, рішення керівних органів якої оскаржується. Таку саму думку висловлено і в Узагальненні судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про господарські товариства» у частині регулювання діяльності акціонерних товариств від 01.01.2004 р. – відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерного товариства має бути саме акціонерне товариство, а не загальні збори (як орган управління) і не акціонери (як учасники загальних зборів). Спір має розглядатися господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Інша проблема судової практики – можливість оскарження не лише актів (рішень) як таких, а й бездіяльності керівних органів корпоративних підприємств у тих випадках, коли вони зобов’язані діяти певним чином (відповідно до вимог законодавства, власних установчих документів, емісійних зобов’язань або прийнятих рішень). Сюди можна додати і проблему оскарження певних фізичних дій, що не оформлювалися відповідними юридичними актами з боку керівних органів, наприклад, протидія акціонерам, що хочуть потрапити на загальні збори. Втім, аналіз цієї категорії справ, чинного законодавства і теоретичних положень свідчить про те, що коректніше ставити питання не про оскарження бездіяльності чи певних фізичних дій, а про зобов’язання вчинити певні юридичні чи фізичні дії або про їх заборону. На підставі аналізу ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України можна дійти висновку, що встановлений тут перелік справ, підвідомчих господарським судам, не є вичерпним (“…та з інших підстав”). Отже, судовий розгляд вищезгаданих спорів, на нашу думку, не суперечить ст. 12 ГПК (реалізація права акціонерів на участь в управлінні, в отриманні інформації тощо). Крім цього, право на звернення до суду для поновлення своїх прав фактично є універсальним згідно зі ст. 124 Конституції України, іншими нормами чинного законодавства.

Певні ускладнення для судової практики може викликати ч. 5 ст. 98 ЦКУ, що передбачає право учасника товариства оскаржувати в суді, а не вимагати визнання недійсними рішення загальних зборів. Це питання по-різному розглядається у літературі. Так, на думку авторів Науково-практичного коментаря до цивільного законодавства (А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. – К.: Академія суддів України; А.С.К.; Інститут юридичних досліджень, 2004. – Т. 1. – С. 289.), якщо рішенням виконавчого органу товариства порушуються трудові права працівників товариства, цивільні права його учасників або третіх осіб, таке рішення може бути прямо оскаржене до суду. Але відповідно до спеціальних положень законодавства у відповідних випадках більш правильним буде звернутися з позовом про визнання або поновлення права, порушеного незаконним актом виконавчого органу товариства, оскільки Цивільний кодекс не формулює правила про можливість оскарження в суді рішення будь-якого органу чи будь-якої організації, якщо таким рішенням порушуються цивільні права особи. Що стосується випадків, коли незаконним актом виконавчого органу товариства порушене право суб’єкта господарювання (учасника товариства чи іншого), то абз. 3 ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) прямо допускає можливість пред’явлення вимоги про визнання недійсними актів “інших суб’єктів”. Це дає підстави для пред’явлення, зокрема, вимоги про визнання недійсними рішень органів товариства. Отже, ці автори фактично дійшли висновку, що визнання актів органів корпоративних підприємств недійсними є різновидом оскарження до суду.

Ця позиція уточнюється у рекомендаціях Президії ВГСУ «Про внесення доповнення до Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” від 04.07.2005 № 04-5/202. Тут наводиться посилання на ч. 2 ст. 20 ГКУ, що передбачає можливість захисту кожним суб’єктом господарювання своїх прав та законних інтересів шляхом визнання повністю або частково недійсними актів, зокрема органів державної влади. При цьому наводяться дві умови для визнання таких актів недійсними, а саме, ці акти: 1) суперечать законодавству; 2) ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання.

Останнім часом певного поширення набула практика розгляду судами позовів про визнання рішення загальних зборів правомочним, тобто фактично йдеться про судове підтвердження легітимності прийнятих рішень. Подібна практика не знайшла підтримки у Судової палати у господарських справах Верховного Суду України. Так, Верховний Суд України у постанові від 29.02.2002 р. зазначає, що рішення загальних зборів є правомочним до того часу, поки у судовому порядку не буде встановлено інше, тобто йдеться про презумпцію легітимності рішень органів управління (постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України у господарських справах. – 2004. -№3. – С. 90.).

У законодавстві наявні кілька норм, що передбачають можливість застосування інституту недійсності до актів органів управління. Насамперед, це вищезгадана ч. 2 ст. 20 ГКУ. Далі можна навести ст. 12 ГПК – господарським судам підвідомчі справи у спорах про визнання недійсними актів. Проте тут слід звернути увагу на те, що подібне можливе лише з підстав, визначених законом. Поки що чинне законодавство таких підстав для актів органів юридичних осіб прямо не визначає, на відміну від підстав для визнання недійсними правочинів і зобов’язань. Певні надії з цього приводу покладаються правниками на майбутній закон «Про акціонерні товариства», який поки що існує у вигляді законопроекту.

Порушення порядку проведення зборів

Судова практика за наслідками поділяє порушення процедури скликання і проведення загальних зборів на дві основні групи:

  • істотні порушення, що тягнуть за собою визнання рішення недійсним
  • незначні порушення, що не мають подібних наслідків.

Порушення першої групи викладені Верховним Судом України в Узагальненні від 01.01.2004 р. Вивчення судової практики свідчить про те, що найчастіше підставою для задоволення позову про визнання недійсним рішення загальних зборів стає порушення передбаченого законом та внутрішніми документами товариства порядку скликання та проведення зборів, зокрема: порушення вимог закону щодо формування порядку денного, у тому числі внесення змін до опублікованого порядку денного; порушення порядку повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів, у тому числі ненадіслання акціонерам персонального повідомлення або надіслання у спосіб, не передбачений статутом товариства, відсутність публікації у передбачених законом засобах масової інформації або опублікування повідомлення в інших засобах масової інформації, ніж передбачені статутом товариства, порушення строків повідомлення; ненадання акціонерам можливості ознайомитися з документами, пов’язаними з порядком денним; прийняття загальними зборами рішень із питань, не включених до порядку денного; відсутність кворуму, необхідного для проведення загальних зборів та прийняття ними рішень; порушення процедури реєстрації акціонерів та їх представників, у тому числі реєстрація представників акціонерів на підставі довіреностей, оформлених із порушеннями вимог законодавства.

Чинне законодавство України не встановлює переліку підстав для визнання рішень керівних органів товариств недійсними. По-різному цю проблему розглядають і науковці. Так, О. В. Щербина виділяє серед інших такі підстави для визнання рішень загальних зборів акціонерних товариств недійсними:

  • прийняття рішень на зборах, що скликані з порушенням порядку скликання
  • прийняття рішень із питань, не включених до порядку денного;
  • відсутність належним чином оформленого протоколу загальних зборів;
  • невідповідність прийнятих рішень інтересам АТ у цілому або інтересам його акціонерів, кредиторів (О. В. Щербина. Правове становище акціонерів за законодавством України. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.94.).

Цю проблему для акціонерних товариств міг би вирішити новий Закон «Про акціонерні товариства», проект якого зараз знаходиться у Верховній Раді України. Варто законодавчо закріпити хоча б приблизний перелік підстав для визнання вищевказаних рішень недійсними. Поки що чинне корпоративне законодавство ніде прямо не визначає наслідки порушення процедури прийняття рішень органами товариств. На практиці для вирішення цієї проблеми зараз застосовується тлумаченням змісту відповідних процедурних норм. Так, ст. 41 Закону України “Про господарські товариства” встановлює, що загальні збори акціонерів вважаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства понад 60 % голосів. Отже, коректним буде висновок, що порушення цієї вимоги є підставою для визнання відповідного рішення загальних зборів недійсним, хоча такий наслідок прямо і не передбачений. На практиці саме відсутність необхідного кворуму учасників зборів досить часто стає підставою для визнання рішень недійсними.

Більш розробленим є правове регулювання цього питання у Росії, де вже прийнято і є чинним Закон РФ «Об акционерных обществах». Тут передбачені такі підстави для оскарження рішень загальних зборів акціонером:

  • порушення вимог закону і статуту при прийнятті рішення;
  • акціонер не брав участі у загальних зборах або голосував проти;
  • рішення порушує його права і законні інтереси.

Підстави для визнання акта недійсним

Наразі у практиці господарських судів України рішення загальних зборів визнаються недійсними як акти у контексті ст. 12 ГПК. Позицію ВАСУ з цього приводу висловлено у Роз’ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26.01.2000 р. № 02-5/35. Тут зазначається, що акт державного чи іншого органу – це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні й такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов’язки тільки у того суб’єкта (чи визначеного ними певного кола суб’єктів), якому вони адресовані. Під ці ознаки підпадають і рішення загальних зборів корпоративних підприємств, у тому числі господарських товариств, що дає можливість застосовувати до них ч. 1 ст. 12 ГПК. ВАСУ зазначає, що господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер.

Далі ВАСУ вказує на те, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації-позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Характерно, що ВГСУ тимчасово зупинив дію наступного положення із власних вищезгаданих роз’яснень (Рекомендації ВГСУ від 16.08.2002 р. № 04-5/934а). Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт у цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством. Аналіз вищенаведеного дає підстави для наступного висновку. ВГСУ наразі тимчасово відмовляється від своєї думки, що визнання актів недійсними тягнуть за собою лише ті процедурні порушення, щодо яких такий наслідок прямо визначений у законодавстві. Отже, тепер судова практика самостійно, з урахуванням конкретних обставин справ, що розглядаються, має визначати, які саме процедурні порушення можуть тягти за собою визнання рішень загальних зборів, так само як і рішень будь-яких інших керівних органів господарських товариств, недійсними. Такої самої позиції дотримується і Верховний Суд України (Узагальнення від 01.01.2004 р. ).

Верховний Суд зазначає, що при розгляді справ у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів слід виходити з того, що порушення порядку скликання та проведення загальних зборів, передбаченого законом та внутрішніми документами акціонерного товариства, може бути підставою для визнання недійсними прийнятих загальними зборами рішень. За таких умов узагальнення і рекомендації Верховного Суду України з приводу розгляду спорів, пов’язаних з акціонерними товариствами набувають особливої актуальності.

Реєстрація акціонерів

Актуальними є проблеми, що стосуються порядку реєстрації акціонерів (їх представників) та визначення правомочності (кворуму) загальних зборів. У наведеному контексті, крім Закону України «Про господарські товариства», значний практичний інтерес становлять прийняті в Україні Принципи корпоративного управління (далі – Принципи), затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі – ДКЦПФР) від 11.12.2003 р. № 571, де серед іншого розглядаються і питання порядку реєстрації акціонерів для участі у загальних зборах, доповнюючи та уточнюючи при цьому відповідні положення Закону. У Принципах передбачається, що реєстрація акціонерів для участі у зборах повинна проводитися у день проведення загальних зборів перед їх початком у тому самому приміщенні, де проводитимуться збори, протягом часу, достатнього для реєстрації усіх осіб, що прибули для участі у загальних зборах. Для проведення реєстрації слід створювати реєстраційну (мандатну) комісію, члени якої повинні обиратися (призначатися) наглядовою радою з осіб, які можуть добросовісно та належним чином виконувати свої обов’язки. До складу реєстраційної (мандатної) комісії доцільно включати членів наглядової ради, представників дрібних акціонерів та незалежного реєстратора. Товариству слід проводити загальні збори протягом одного дня у межах населеного пункту за місцезнаходженням товариства.

Подібна деталізація вимог до процедури проведення загальних зборів пов’язана з тим, що ДКЦПФР вивчила і узагальнила за матеріалами перевірок численні факти різноманітних порушень. Так, у великих містах мали місце випадки, коли акціонерів повідомляли лише про місце проведення загальних зборів. Прибулих за вказаною адресою акціонерів інформували, що сама реєстрація для участі у загальних зборах проводиться зовсім за іншою адресою з посиланням на те, що «тут відсутні належні умови» або «бракує місця». Зрозуміло, що значна кількість акціонерів не встигала до місця реєстрації і таким чином усувалась від участі у зборах. Для подібної оборудки використовувався той факт, що ст. 43 Закону «Про господарські товариства» зобов’язує повідомляти лише про час і місце проведення зборів та порядок денний і не містить вимог щодо обов’язкового повідомлення про місце і час проведення реєстрації для участі у цих зборах. Таким чином, формально вищезгадані організатори зборів нічого не порушили, хоча і позбавили частину акціонерів їх права на участь у зборах. Боротьба з такими порушеннями можлива лише за допомогою сучасних правових технологій, як от застосування інституту судової заборони зловживання правом (ст. 13 ЦКУ) тощо.

Як свідчить практика проведення загальних зборів акціонерних товариств, непоодинокими є випадки, коли по закінченню перерви у засіданні до участі у зборах повертаються не всі акціонери або під час засідання частина акціонерів залишає загальні збори з різних причин, у тому числі й на знак протесту. Одним із таких прикладів є проведення перших загальних зборів ВАТ “Ч”. Перед початком зборів було зареєстровано 109 осіб, які володіють у сукупності 94% акцій товариства, що зафіксовано у протоколі зборів. Протягом зборів частина акціонерів, які володіють у сукупності 41% акцій товариства, залишила збори, про що зазначається в акті з контролю за реєстрацією акціонерів, складеному представниками акціонерів, призначеними для контролю за реєстрацією. Проте у протоколі загальних зборів зафіксовано лише, що “частина акціонерів залишила збори”, їх кількість не було зазначено. Отже, за даними акта, складеного представниками акціонерів, подальше проведення загальних зборів відбувалося за відсутності кворуму (акціонерам, що залишилися на зборах, належало у сукупності менш як 60% акцій товариства). За таких обставин було проведено голосування щодо питань, серед яких: затвердження положення про порядок розподілу прибутку товариства, обрання голови правління, членів ревізійної комісії та спостережної ради та інші важливі питання діяльності товариства. Результати голосування були зафіксовані у протоколі зборів наступним чином: «рішення прийнято одностайно»: “за” – 59%, “проти” – 0%, “не проголосували” – 41%. При прийнятті арбітражним судом рішення про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів ВАТ “Ч” перевагу було надано даним протоколу загальних зборів, а не складеного представниками акціонерів акту з контролю за реєстрацією акціонерів (Справа № 4-56-183/35 // Архів Вищого арбітражного суду України за 1999 р.). Судячи з усього суд виходив із того, що Законом «Про господарські товариства» передбачено призначення акціонерами, які володіють у сукупності понад 10% голосів своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, але не передбачено права представників акціонерів фіксувати хід засідання зборів.

Визначення наявності кворуму

Варто звернути увагу і на те, що кворум, визначений перед початком загальних зборів, залишається незмінним до закриття зборів. Саме так це питання вирішується у Зразковому статуті для відкритих акціонерних товариств, що затверджений рішенням ДКЦПФР від 08.04.2004 р. № 123. Наявність кворуму визначається один раз на момент завершення реєстрації акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах (п. 7.10). Такою самою є позиція і Верховного Суду України в Узагальнені від 01.01.2004 р., де зазначається, що акціонери (їх представники), які зареєструвалися для участі у загальних зборах, вважаються акціонерами, які беруть участь у зборах.

У цьому контексті значний інтерес становить постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18.02.2002 р. у справі №1/13-10/133. Заявлена позовна вимога грунтувалася на доводах Корпорації про неправомочність позачергових загальних зборів акціонерів Товариства у зв’язку з відсутністю на них кворуму, оскільки представник Корпорації, яка володіє 46,1 % акцій, участі в цих зборах не брав. Тому прийняті на них рішення суперечать ч. 1 ст. 41 та ч. 1 ст. 60 Закону України “Про господарські товариства”. Відсутність представника Корпорації на зборах акціонерів пояснюється тим, що він у встановленому порядку пройшов реєстрацію, але на вимогу голови зборів залишив їх. Відповідно до зазначених правових норм загальні збори господарського товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь (присутні) акціонери, що мають відповідно до статуту понад 60 % голосів. На думку Корпорації, умовою наявності кворуму на загальних зборах є фізична присутність на них акціонерів (їх представників). Рішенням від 22.11.2000 р. у позові відмовлено. Судове рішення грунтувалося на висновку про те, що факт участі акціонера у загальних зборах фіксується його реєстрацією, а їх правомочність чи неправомочність визначається перед початком їх проведення на підставі документів реєстрації.

Оскаржуваною постановою від 27.06.2001 р. Вищий арбітражний суд України позов Корпорації задовольнив. Зазначена постанова ВАСУ мотивована тим, що загальні збори акціонерів та рішення, які ними приймаються, можуть бути правомірними за умови реєстрації акціонера для участі в них та фактичної участі в прийнятті рішень. Втім, Верховний Суд України не погодився з такою позицією і дійшов інших висновків. Верховний Суд зазначив, що для участі в зборах акціонери проходять реєстрацію, яка завершується до початку роботи зборів і результати якої є єдиною підставою для визначення їх правомочності. Отже, правомочність загальних зборів акціонерів визначається виключно за результатами реєстрації, якими встановлюється кількість акціонерів, які беруть участь у зборах, і належною їм кількістю голосів. При цьому Закон «Про господарські товариства» не встановлює обов’язку присутності при прийнятті рішень акціонерів понад вказану більшість із числа тих, що беруть участь у зборах, тобто таких, що зареєстровані. Отже, ухилення зареєстрованого акціонера від голосування не впливає на законність рішень зборів за умови дотримання вимог статей 41, 42 згаданого Закону.

Судова практика свідчить, що подекуди учасники корпоративних конфліктів не можуть розрізнити такі поняття, як реєстр власників іменних акцій і реєстр акціонерів, що прибули для участі у загальних зборах. Так, у справі №20/609 йшлося про спробу застосувати до реєстру акціонерів, що прибули для участі у загальних зборах, окремі акти ДКЦПФР, що стосуються реєстру власників іменних акцій. У касаційній постанові ВГСУ від 30.01.2004 р. вказується на різну правову природу цих документів, як і правовідносин, що ними відображаються.

Викликає спори і практика створення правлінням деяких АТ спеціальних мандатних комісій для реєстрації акціонерів, що прибули для участі у загальних зборах, так само, як і створення самими загальними зборами таких органів, як лічильна комісія, робоча президія, секретаріат, тобто йдеться про органи, що не передбачені Законом «Про господарські товариства». Такий спір став, зокрема, предметом розгляду ВГСУ в справі №36/138. У своїй касаційній постанові від 25.11.2003 р. ВГСУ визнав легітимність подібних органів та прийнятих ними рішень. Так, із приводу створення саме мандатної комісії за рішенням правління зазначається, що це є реалізацією повноважень правління щодо вирішення питань діяльності АТ.

Що ж стосується інших органів корпоративних підприємств, то їх статутом доцільно встановлювати кворум, за наявності якого виконавчий орган має право приймати рішення, оскільки законодавством він не встановлений. Якщо ж кворум не визначено установчими документами, у випадку виникнення спору належить за аналогією застосовувати найбільш близькі до даного виду товариства положення чинних законів, що встановлюють кворум стосовно загальних зборів відповідних видів товариств (А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. – К.: Академія суддів України; А.С.К.; Інститут юридичних досліджень, 2004. – Т. 1. – С. 289.).

Юридичний вісник України № 2 за 2007 рік

Аналітична юриспруденція

    Комментарии