Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Насильство проти правоохоронців

183

Насильство проти правоохоронців

Якщо уважно проглянути текст кримінального закону, то можна побачити, що він містись значну кількість норм, в яких вживається поняття “насильство” чи похідні від нього термінологічні звороти – при цьому йдеться, насамперед, про статті Особливої частини КК, які передбачають склади злочинів, ознакою яких є насильство, а також окремі статті Загальної частини КК. Разом з тим законодавчого визначення поняття кримінально караного насильства немає, встановлення змісту насильства як ознаки окремих складів злочинів проводиться Пленумом ВСУ непослідовно. Це обумовлює наше звернення до загальнотеоретичних підходів у визначенні поняття насильства, його ознак, видів, особливостей кваліфікації так званих насильницьких злочинів. Також у межах даної статті пропонуємо розглянути специфіку насильства як ознаки злочинів проти представників влади і громадськості, які підтримують правопорядок, тобто злочинів, передбачених статтями 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК.

Поняття та ознаки злочинного насильства

Поняття “насильство” вживається як у назвах окремих статей КК з тих, що є предметом нашого дослідження, так і у диспозиціях відповідних кримінально-правових норм. При цьому використаний у назвах статей термін “насильство” означає фізичне насильство і вживається поряд з терміном “погроза” (наприклад, ст. 345 КК – погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу. Див. також назву ст. 350 КК). У диспозиціях кримінально-правових норм фізичне насильство описується як шляхом використання власне поняття “насильство” (ч. 3 ст. 342 КК), так і за допомогою інших термінів (удари, побої – ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350 КК). Психічне насильство характеризується у тексті закону ознакою “погроза” з вказівкою на зміст погрози (ч. 3 ст. 342, ч. 1 ст. 345, ч.1 ст. 350 КК). На нашу думку, формулювання “вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу”, вжите у диспозиції ч.1 ст. 343 КК, може охоплювати собою й інші, крім погроз, прояви психічного насильства – зокрема гіпноз.

Хоча у ст. 349 КК, яка передбачає відповідальність за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника, прямо не зазначається про застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства, це, на нашу думку, однозначно випливає з традиційного змісту таких формулювань, як “захоплення”, “тримання”.

Посягання на життя (ст. 348 КК) та заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень (частини 2 – 4 ст. 345, частини 2 та 3 ст. 350 КК) також у більшості випадків вчинюються шляхом насильницьких дій.

Отже, ми розглядаємо насильство як обов’язкову ознаку наступних складів злочину:

  • опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцю, поєднаний з примушенням цих осіб шляхом насильства або погрози застосування насильства до виконання явно незаконних дій (ч. 3 ст. 342 КК);
  • погроза щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів (ч. 1 ст. 345 КК);
  • погроза щодо службової особи чи її близьких або щодо громадянина, який виконує громадський обов’язок (ч. 1 ст. 350 КК);
  • умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв (ч. 2 ст. 345 КК);
  • умисне нанесення побоїв службовій особі, громадянину, який виконує громадський обов’язок, чи їх близьким (ч. 2 ст. 350 КК);
  • захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК).

Насильство може бути способом вчинення таких злочинів, як:

  • посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК);
  • умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам тілесних ушкоджень (частини 2 та 3 ст. 345 КК);
  • умисне заподіяння службовій особі, громадянину, який виконує громадський обов’язок, чи їх близьким тілесних ушкоджень (частини 2 та 3 ст. 350 КК);
  • втручання у діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК).

В юридичній літературі робились неодноразові спроби трактування насильства як кримінально-правової категорії (Див. напр.: Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. – М.: Юридическая литература., 1974; Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. – Харьков: Юридический ин-т, 1986 та інші). Незважаючи на різноманіття думок з цього приводу, науковці, в переважній більшості, погоджуються з такими ознаками насильства:

  • його протиправність і суспільна небезпечність;
  • активний характер поведінки;
  • умисний характер;
  • вплив на організм (тіло, психіку) іншої особи;
  • вплив проти її волі;
  • здатність заподіювати шкоду здоров’ю або життю людини.

Разом з тим спірними залишаються такі питання:

  • чи є насильством вплив на організм людини “поза її волею”;
  • чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла (зокрема, введення до організму людини шляхом обману чи зловживання її довірою одурманюючих, отруйних, інших сильнодіючих речовин);
  • чи є фізичним насильством посягання на волю особи;
  • чи є обов’язковою ознакою фізичного насильства спричинення потерпілому тілесних страждань, і, зокрема, чи наслідки у вигляді фізичного болю є необхідною умовою настання кримінальної відповідальності за вчинення насильницьких дій (питання про “мінімум” кримінально караного насильства);
  • чи охоплювати при кваліфікації насильницьких злочинів нормами, які передбачають їх склад, наслідки насильства і якщо охоплювати – то які.

Саме на аналізі цих питань ми хотіли би зупинитися в межах даної статті.

Проти та поза волею потерпілого

З приводу того, чи є обов’язковою ознакою насильства вчинення дій тільки “проти”, “всупереч” волі потерпілого, чи вплив може відбуватися і “поза” волею людини, в науці було висловлено дві точки зору. Одні вчені наполягають на тому, що насильницькі дії завжди вчиняються тільки всупереч волі потерпілої особи (Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. – С. 5.). Інші зауважують, що для позначення суттєвих ознак насильства краще використовувати формулювання “поза волею” і “всупереч” (“проти волі”) у поєднанні, оскільки ними охоплюється такий стан потерпілого, коли він усвідомлює вчинене щодо нього насильство, і ті випадки, коли він не міг усвідомлювати самого факту посягання. На думку цих науковців, ознака “проти волі” характеризує тільки випадки, коли виражається незгода з тим, що має місце. Проте нею не охоплюються ситуації, коли потерпілий не зміг або не встиг усвідомити факт посягання (Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. – М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002.). Цілковито підтримуючи другу позицію, відзначимо, що закон при описанні насильницьких дій у жодному випадку не передбачає явного, відкритого характеру насильства. Навіть у складі насильницького грабежу ознака “відкрите”, на нашу думку, характеризує лише зміст заволодіння майном, а не характер насильницьких дій.

Тісно пов’язане з цією проблемою наступне виділене нами питання: чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла. Одні науковці, думку яких з цього приводу найбільш виразно представляє М. Панов (Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. – Харьков: Юридический ин-т, 1986. – С. 12 – 18.), вважають, що при заподіянні шкоди здоров’ю потерпілого внаслідок введення до його організму одурманюючих, отруйних або інших сильнодіючих речовин шляхом обману чи зловживання довірою, винний не здійснює фізичного впливу (тобто фізичного насильства) на потерпілого. Як зазначає М. Панов, суб’єкт, який застосовує при вчиненні злочину фізичне насильство, діє завжди виключно зухвало, протиставляючи власні дії волі (а можливо, і діям) жертви. На думку цього вченого, у вищенаведених випадках відсутнє “доторкання” і “протидія” волі злочинця і волі потерпілого. Як один з аргументів на користь своєї позиції М. Панов вказує на існування в КК УСРР 1927 року поряд з нормами, які передбачали відповідальність за грабіж і розбій, ще й статті, в якій містилось описання такого злочину, як розкрадання майна шляхом приведення потерпілого у безпорадний стан. Більш сувора відповідальність була передбачена за ті ж дії, вчинені шляхом застосування засобів, небезпечних для життя або здоров’я потерпілого. Думку М. Панова з приводу того, що давання сильнодіючих, одурманюючих речовин з метою вилучення майна, зґвалтування тощо, не можна вважати фізичним насильством, поділяє В. Симонов (Симонов В.И. Уголовно-правовая характеристика физического насилия: Автореф. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1972. – С. 8.). Позиція цього науковця виглядає дещо непослідовною: з одного боку -вищезазначене твердження, з іншого, – даючи визначення фізичного насильства, В. Симонов вказав як на одну з його ознак вчинення дій “поза волею потерпілої особи”. Чому ж вплив на організм людини обманним шляхом чи шляхом зловживання довірою цей автор не вважає таким, що вчинюється “поза” волею людини, і що він розуміє під формулюванням “поза волею” – незрозуміло.

Друга група науковців висловлювалася за те, що поняттям фізичного насильства має охоплюватися вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин шляхом отруєння або обпоювання одурманюючими речовинами (Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. – М.: Юридическая литература., 1974. – С. 76; Шапченко С.Д. Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності людини // Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та інші; За редакцією П.С. Матишевського та інших. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 247.).

Ми вважаємо правильною позицію останніх. Дотримується такого підходу і судова практика – Пленум ВСУ стосовно злочинів проти власності прямо вирішив питання про те, що застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, сильнодіючих, отруйних речовин (газів) з метою заволодіння майном належить розглядати як насильство (Див. п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної вкасності”).

З приводу того, чи є фізичним насильством крім посягання на тілесну недоторканність ще й посягання на волю (або так звану особисту недоторканність) потерпілої особи, думки науковців знову розділилися. Так, деякі автори вважають фізичним насильством лише вплив на тілесну недоторканність (або здоров’я, життя людини). Окремі з них пишуть навіть про вплив на “тканини” людського тіла (Ткаченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья как уголовно-правовая категория // Государство и право. – 1992. – № 12. – С. 79.). Друга група (найбільш численна) притримується думки, що фізичним насильством може визнаватися тільки таке обмеження волі, яке пов’язано з безпосереднім впливом на тіло потерпілої людини (зв’язування, заштовхування тощо) Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. – М.: Юридическая литература., 1974. – С. 43; Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. – М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002. – С. 16.). Нарешті, окремі автори пропонують розглядати як фізичне насильство і позбавлення волі без впливу на тіло потерпілого (наприклад, закривання у приміщенні людини, яка вже там перебуває) (Навроцкий В.А. Вопросы квалификации насильственных преступлений по проекту УК Украины // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). – Харків: ПФ “Книжкове видавництво “Лестивця Марії”, 2001. – С. 32; Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – С. 122.). Аргументуючи таку позицію, В. Осадчий зауважує, що на потерпілого, якого зачиняють у приміщенні, чиниться фізичний вплив, адже він фізично позбавлений можливості обирати місце свого перебування за власним розсудом. Відзначимо, що подібне трактування такої ситуації було характерним для кримінального права Росії у період кінця 19 ст. – початку 20 ст. Так, І. Фойницький відносив до фізичного насильства, зокрема, створення перешкод для вільного проїзду (проходу) загального користування; утримання особи там, де вона не бажає залишитись, тощо (Фойницкий И.Я. Посягательства личные и имущественные. Часть особенная. – СПб., 1912. – С. 87 – 88.).

Ми погоджуємося з тим, що незаконне обмеження чи позбавлення волі людини, навіть за відсутності безпосереднього впливу на її тіло, має розглядатись як прояв фізичного насильства – така позиція відповідає загальнолюдському розумінню насильства як будь-якого примушення, тиску на людину, нав’язування чужої волі. Крім того, обмеження людини у свободі пересування або позбавлення такої свободи може спричинити негативні зміни в організмі людини – як розлад психічної діяльності, так і фізичну шкоду, а здатність заподіювати шкоду здоров’ю, життю потерпілого ми розглядаємо як обов’язкову ознаку насильства.

Протиправне застосування фізичної сили

Далі ми би хотіли торкнутися питання про обсяг поняття “фізичне насильство”.

“Мінімальне”, найбільш м’яке кримінально каране фізичне насильство описане в КК за допомогою формулювання “інші насильницькі дії”. Це поняття не є новелою радянського чи пострадянського українського законодавства і прийшло до нас з дореволюційних часів. Зокрема, Кримінальне Уложення Росії 1903 року поділило злочини проти здоров’я на тілесні ушкодження і насильство над особою, під яким розумілось “умисне нанесення удару чи інша насильницька дія, яка порушує тілесну недоторканність”. Насильство розглядалось як поняття, створене на випадок непридатності інших кримінально-правових понять, які описували посягання на особисті блага, отже, обсяг його був досить широким.

І. Фойницький писав: “Насильство – це таке, яке не переходить в інше злочинне діяння, умисне протиправне застосування фізичної сили проти особи потерпілого”. До фізичного насильства відносились: побої та мордування; будь-яке інше порушення тілесної недоторканності, навіть без заподіяння тілесного болю (!), як засіб побороти особу та примусити її притерпітися або вчинити будь-яку дію (Фойницкий И.Я. Посягательства личные и имущественные. Часть особенная. – СПб., 1912. – С. 87 – 88.).

Перші кримінальні кодекси радянських республік характерною ознакою насильницьких дій над особою назвали не порушення тілесної недоторканності, а спричинення фізичного болю. У чинному КК України ч. 1 ст. 126 передбачає відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Виходячи з цього, переважна більшість вчених-криміналістів радянського періоду дотримувалась тієї думки, що обов’язковою ознакою застосування насильства до потерпілого є заподіяння йому фізичних або моральних страждань (Курс советского уголовного права. Часть Особенная. Т. 4. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – С. 453; Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. – С. 5.). Проте треба відзначити, що при вирішенні питання про мінімальний прояв насильства у так званих двооб’єктних насильницьких злочинах деякі науковці не вважали заподіяння фізичного болю обов’язковою ознакою насильства. Так, Л. Гаухман, розглядаючи злочинність діяння як одну з істотних ознак насильницького злочину, писав: “Злочинність діяння означає, що воно має бути суспільно небезпечним і кримінально протиправним… Проте зовсім не обов’язково, щоб насильство або погроза були злочинними самі по собі. Важливим є те, що діяння має бути злочинним у цілому. Наприклад, викручування рук іншій людині, яке не заподіює фізичного болю і здійснюється без злочинної мети або наміру, не є злочином. Коли ж таке викручування рук здійснюється з метою заволодіння майном, то має місце насильницький злочин, який складається із взаємопов’язаних посягань на відносини власності та відносини, які забезпечують тілесну недоторканність” (Гаухман Л.Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с насильственными преступлениями в СССР. – Саратов: Изд-во Саратовского унверситета, 1981. – С. 29.).

Ми погоджуємось із зазначеною думкою Л. Гаухмана. Очевидно, передбачивши у ч. 1 ст. 126 КК завдання фізичного болю як обов’язкову умову кримінальної відповідальності за такий злочин, законодавець виходив з того, що вчинення насильницьких дій, які не спричинили фізичного болю, є шкідливим, але не досягає того ступеня суспільної небезпечності, який перетворює діяння у злочинне. Проте при скоєнні злочинів, які посягають не тільки на тілесну недоторканність, а й на інші охоронювані законом цінності, ступінь суспільної небезпечності діяння зростає настільки, що дозволяє визнати вчинене злочином, навіть якщо застосування фізичного насильства не було пов’язане із заподіянням фізичного болю. При цьому не має значення, чи виражене посягання на іншу цінність самостійною дією, чи ні. Наприклад, для настання відповідальності за ч. 2 ст. 346 КК за вчинення насильницьких дій щодо державного чи громадського діяча, а також щодо їх близьких родичів, закон не вимагає обов’язкового завдання потерпілому фізичного болю.

Ми вважаємо, що і в ч. 1 ст. 126 КК законодавець має відмовитись від вказівки на завдання потерпілого внаслідок насильницьких дій фізичного болю. По-перше, наслідки у вигляді фізичного болю навряд чи можуть бути “підраховані” або певним чином визначені (на думку багатьох науковців, лише за такої умови наслідки можуть виконувати функції ознаки складу злочину (Кримінальне право України: Загал. частина. Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.137.). Адже відомо, що відчуття різних людей стосовно сприйняття болю дуже різняться. По-друге, ці наслідки важко відокремити від діяння, оскільки вони фактично збігаються з ним. По-третє, зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 126 КК не вбачається можливим визначити точну волю законодавця з приводу того, чи є фізичний біль обов’язковим наслідком тільки “інших”, крім удару та побоїв, насильницьких дій, чи це необхідна реакція організму на всі прояви насильства, передбачені у цій нормі.

Отже, на нашу думку, кримінально каране фізичне насильство не обов’язково пов’язується із заподіянням потерпілій особі будь-яких фізичних страждань. Тим більше, що до поняття насильства у його широкому значенні науковці беззаперечно відносять і спробу вплинути на тіло людини (наприклад, при пострілі з пістолета, коли злочинець не влучив у потерпілого).

Можливі наслідки

Тепер розглянемо питання про те, чи треба включати у зміст поняття насильства його наслідки у вигляді шкоди здоров’ю потерпілого, чи ні. Одразу зауважимо, що стосовно тих складів злочинів, об’єктивну сторону яких утворюють тільки насильницькі дії – насильство “у чистому вигляді”, законодавець дає однозначну відповідь на таке запитання, вказуючи у відповідній диспозиції конкретні наслідки застосованого насильства (фізичний біль, тілесні ушкодження, смерть). При цьому не має значення, чи розташована норма, яка передбачає відповідний склад у ІІ розділі Особливої частини КК («злочини проти життя та здоров’я особи»).Отже, мова буде йти про ті склади, які передбачають посягання і на інші, крім тілесної недоторканності або здоров’я людини, цінності (в науковій літературі для їх найменування переважно використовують поняття “двооб’єктні насильницькі злочини”). Спробуємо систематизувати думки, які висловлювались у юридичній літературі з цього приводу.

Деякі автори включають до поняття фізичного насильства як обов’язкову його ознаку настання наслідків. Наприклад, ототожнює фізичне насильство і його наслідки П. Дубовець, який взагалі розглядає наслідки як невід’ємну частину діяння (Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. – М., 1964. – С. 8.). Поділяє таку позицію С. Землюков, який зазначає, що насильство є реальною формою спричинення реальної шкоди здоров’ю людини та її недоторканності (Землюков С.В. Уголовно-правовые проблемы преступного вреда. – Новосибирск, 1991. – С. 125.).

Інші науковці, зокрема дорадянського періоду, займали протилежну позицію і наголошували на тому, що фізичне насильство як діяння не слід ототожнювати зі злочинним наслідком (Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник русского уголовного права. Общая и особенная части. – Киев, 1903. – С. 166 – 167.).

Проте переважна більшість вчених підтримує “проміжний варіант” – на їх думку, фізичне насильство, як правило, тягне за собою ті чи інші наслідки у вигляді шкоди здоров’ю, але в деяких випадках може і не пов’язуватись з їх настанням (Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. – М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002. – С. 21; Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. – Харьков: Юридический ин-т, 1986. – С. 19 – 20.). Так, М. Панов пише: “Вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає не тільки нанесення удару, побоїв, але й можливе або дійсне спричинення потерпілому легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень… Такий прийом законодавчої техніки, коли за допомогою поняття “фізичне насильство” у нормі КК закріплюється не тільки спосіб вчинення злочину, який свідчить про те, що фізичному впливу піддається фізична, тілесна сфера людини, але й можливі або такі, що реально настали суспільно небезпечні наслідки (аж до тілесних ушкоджень тілесної тяжкості), є виправданим, оскільки надає можливість “економити законодавчі засоби” при формулюванні ознак злочинів у законі” (Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. – Харьков: Юридический ин-т, 1986. – С. 19 – 20.).

Думки науковців з приводу того, які конкретно наслідки у вигляді шкоди здоров’ю охоплюються (або повинні охоплюватись) поняттям насильства, знову ж таки розійшлися. Неоднозначною у вирішенні цього питання є і судова практика, аналіз якої показує, що в поняття насильства у різних складах злочинів вкладається різний зміст.

Наведена цитата з роботи М. Панова дозволяє дійти висновку, що цей вчений включає у поняття фізичного насильства спричинення потерпілому легких та тілесної тяжкості тілесних ушкоджень. Подібної думки дотримується і В. Осадчий. Проаналізувавши позицію ВСУ щодо кваліфікації окремих насильницьких злочинів, викладену у постановах Пленуму, науковець стверджує: наслідками, що охоплюються поняттям “насильство” є легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження (Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – С. 126.). В. Осадчий вважає, що правильне розуміння поняття “насильство” може бути досягнуто лише однозначним його тлумаченням, тому він пропонує внести зміни до окремих постанов Пленуму ВСУ з тим, щоб уніфікувати роз’яснення з приводу цього поняття.

Дещо інше бачення цього питання показує Л. Гаухман: на його думку, насильство може охоплювати різні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю або тілесній недоторканності і його зміст як ознаки складів насильницьких злочинів у кримінальному праві неоднозначний. “Поняттям насильства як елементом складів двооб’єктних насильницьких злочинів в усіх випадках повністю охоплюються наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень. Наслідки у вигляді менш тяжких тілесних ушкоджень (це поняття відповідає “тілесним ушкодженням середньої тяжкості” в КК Україні – І.Д.) в одних випадках поглинаються поняттям насильства, а в інших ні,” – пише Л. Гаухман. Цей вчений дійшов висновку, що насильством як ознакою складів двооб’єктних насильницьких злочинів, які не є тяжкими, не повинні охоплюватись умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження, оскільки останні характеризуються приблизно такою ж суспільною небезпекою, як і зазначені двооб’єктні злочини. Щодо наслідків насильства у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, Л. Гаухман вважає, що у разі умисного ставлення до їх настання, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за статтею, яка передбачає двооб’єктний насильницький злочин, і статтею про умисні тяжкі тілесні ушкодження (Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. – М.: Юридическая литература., 1974. – С. 90 – 91.).

Своєрідний підхід стосовно змісту поняття фізичного насильства як ознаки так званих двооб’єктних насильницьких злочинів, пропонує М. Коржанський. Він вважає, що “при створенні двооб’єктних норм потрібно враховувати заподіяння додатковому об’єкту шкоди будь-якого ступеня тяжкості, аж до самої тяжкої” (Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – С.227.) Якщо слідувати такій логіці, то всі наслідки насильства, застосованого під час вчинення конкретного двооб’єктного злочину охоплюються поняттям фізичного насильства у такому складі злочину і самостійної кваліфікації не потребують. На нашу думку, правило, запропоноване М. Коржанським, навряд чи може бути сприйняте в нормотворчій діяльності. Законодавець при криміналізації конкретного виду суспільно небезпечної поведінки повинен виходити з всебічного аналізу існуючої кримінологічної ситуації, враховувати, насамперед, поширеність такої негативної поведінки. Практика свідчить, що випадки заподіяння потерпілому тяжкої шкоди при вчиненні двооб’єктних насильницьких посягань не є поширеними.

Підсумки

Отже, думки науковців з приводу змісту (обсягу) поняття фізичного насильства суттєво різняться. Ми не можемо погодитись з тими авторами, які пропонують “загнати” поняття насильства як ознаки різних складів в однакові, жорстко визначені рамки. Спроби зробити це не відповідають чинному кримінальному законодавству і підходам судової практики, а пропозиції “переробити” закон, на нашу думку, є надуманими. Наприклад, В. Осадчий, спираючись на власне розуміння поняття “насильство”, пропонує змінити назву або зміст ст. 345 КК. “Виходячи з того, що поняттям “насильство” не охоплюються тяжкі тілесні ушкодження, відповідальність за які передбачена в ч. 3 ст. 345 КК, а назва цієї статті вказує саме на насильство, дана норма потребує змін”, – пише В. Осадчий. – Такі зміни можливі або в назві статті, або ж в її диспозиції. Як варіант, пропонуємо внести зміни до диспозицій ч. 1, ч. 2 та ч. 3 ст. 345 КК. У ч. 1 передбачити відповідальність за погрозу заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. У ч. 2 – за насильницькі дії, що спричинили легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження. У ч. 3 – за тяжкі тілесні ушкодження.” (Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – С. 127.).

На нашу думку, спектр наслідків фізичного насильства є широким і може коливатись від синців, подряпин, інших скороминучих наслідків до заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості і навіть смерті (це не стосується таких видів насильства, які є або не є небезпечними для життя чи здоров’я потерпілого). Проте ми не вважаємо за потрібне включати у зміст насильства настання чітко визначених наслідків застосування насильницьких дій. У можливому визначенні краще обмежитись вказівкою на таку ознаку фізичного насильства, як його здатність заподіювати шкоду здоров’ю людини або її життю.

З урахуванням викладеного, ми пропонуємо визначати фізичне насильство як передбачений КК умисний фізичний вплив на тіло іншої людини, який здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатний завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров’ю або смерть, а також обмеження свободи пересування за відсутності посягання на тілесну недоторканність.

Підводячи підсумки нашому аналізу загальнотеоретичних проблем, які стосуються насильницьких злочинів, погодимося з тими вченими, які пропонують на законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закріпити його поділ на фізичне та психічне. Відповідно до правил юридичної техніки однакові терміни, які вживаються у нормах різних розділів Особливої частини КК, мають бути визначені у спеціальному “понятійному” розділі Загальної частини Кодексу. Ми пропонуємо таке визначення поняття насильства: насильство – це умисна протиправна дія, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого.

Юридичний вісник України № 7 за 2007 рік

Аналітична юриспруденція

    Комментарии