Останнім часом надзвичайно багато уваги в світі приділяється контролю за передачею інформації через світову мережу Інтернет, зокрема, онлайновими ЗМІ. Причому методи в кожній країні різні й залежать від державного устрою. У Китаї, Північній Кореї, Білорусі та Росії діють жорсткі норми інтернет-нагляду, а от у Західній Європі та США навіть не існує спеціального законодавства, адже вважається, що ця сфера діяльності людини напряму пов’язана з її правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів. Як же це питання вирішують в Україні? Спробуємо розібратися.

 Історія користування

Актуальність теми полягає в тому, що нині неймовірними темпами розширюється аудиторія користувачів Інтернету, а разом з цим збільшується і кількість інформації, якою сучасній людині доводиться користуватися. Хоча ще якихось 10 – 15 років більшість наших громадян навіть не мала жодного уявлення про Інтернет. Саме тому не існує великого набору нормативно-правових актів, які б стосувалися правового регулювання суспільних відносин, що виникають під час застосування «глобальної павутини».

Але спершу зазначимо, що українським Інтернетом вважається сукупність інтернет-ресурсів із веб-адресами, які закінчуються на UA. Відомо, що цей домен існує з кінця 1992 року – початку 1993-го, коли Інтернет слугував в Україні здебільшого засобом зручного та престижного (досить дорогого) поштового зв’язку, яким користувалися різні організації і дуже рідко окремі громадяни. Однак через два роки відбулося помітне пожвавлення у цій сфері. Так, у 1995 році було створено перший сайт Верховної Ради України, на якому можна побачити список українських інтернет-ресурсів того періоду: 29 київських сайтів, 5 одеських, 3 дніпропетровських, 13 харківських, 2 миколаївських, 11 львівських, 4 сімферопольських, 3 вінницьких, по одному сайту мали Донецьк, Івано-Франківськ, Ужгород, Чернівці, Хмельницький, Луцьк, Вінниця, Херсон і Тернопіль. Належали вони, здебільшого, технічним, науковим організаціям, установам освіти або структурам державного управління.

Інформацію про український медіасектор, зокрема, інформаційні агентства, газети, журнали, телебачення і радіо, містить ProMedia Information & Press Center. Цікаво, що всі вказані там ЗМІ не молодші 1995 року заснування, можливо, саме тоді і складався цей список. Однак у ньому відсутні згадки про мережеві ЗМІ, мабуть, на той час їх ще не існувало. Каталізатором розвитку політичного сегмента українських веб-видань стало зникнення Георгія Гонгадзе, який був головним редактором інтернет-видання «Українська правда».

Між де-юре і де-факто

На сьогодні ж у Національному реєстрі електронних інформаційних ресурсів налічується 164 найменування он-лайнових варіантів друкованих видань, 17 назв сайтів, які стосуються телебачення, 23 – радіо і 66 найменувань виключно мережевих видань. Усе це становить невелику частку того, що ми насправді сьогодні маємо. Адже Інтернет перетворився на важливіше за періодичні друковані ЗМІ джерело інформації, яке цілодобово доступно практично з кожної точки світу.

Відтак терміном «інтернет-журналістика» зараз вже нікого в Україні не здивуєш. Хоча у законодавчому полі існування подібного поняття все ще залишається не розкритим, адже чинне законодавство не містить визначення ЗМІ в мережі Інтернет. Не існує і спеціального нормативно-правового акта, який би окреслював їх статус, порядок створення та засади діяльності. Найчастіше для назви такого феномену застосовують словосполучення: «інтернет-засоби масової інформації», «засоби масової інформації в мережі Інтернет», «інтернет-видання», «електронний засіб масової інформації», «он-лайнові ЗМІ» «електронні видання», «електронний журнал» та «веб-ресурс сегмента Інтернет».

Така недосконалість чинного законодавства дозволяє он-лайновим ЗМІ працювати нелегально, без державної реєстрації, яку повинні проходити усі друковані видання, радіо- й телеканали. Відтак залишається невідомим їхній адміністративно-правовий статус. Щоб виправити цю ситуацію, на думку фахівців у сфері інформаційного права, зокрема, О. Баранова, В. Брижка, В. Горобцова, В. Іванова, Р. Романова, М. Чабаненко, електронні видання потрібно урівняти у правах з їхніми попередниками, змусивши їх працювати офіційно. До позитивних моментів такої діяльності можна віднести отримання інтернет-журналістами посвідчень справжніх редакцій, які дозволяють брати участь у прес-конференціях, користуватися акредитаціями та входити до професійних спілок.

Щоправда, із набуттям електронними виданнями офіційного статусу, за рахунок збільшення відповідальності перед законом, зростає і ризик цензури. За таких умов інтернет-ЗМІ можуть втратити свою привабливість безмежністю свободи слова. Проте без цього не  вдасться впоратися з такими наболілими проблемами, як порушення авторських прав, неоподатковані доходи від реклами, недостовірна інформація, образливі для конкретних людей матеріали, порнографія, медіа-насильство, адже правопорушення в Інтернеті практично неможливо довести.

Законодавчі ініціативи

Користуючись такою ситуацією, більшість друкованих видань у гонитві за скандальною, проте неперевіреною інформацією передруковують її з інтернет-джерела, роблячи на нього посилання. У зв’язку з тим, що он-лайнові ЗМІ не мають відповідної реєстрації, авторів таких матеріалів, за логікою речей, неможливо притягати до відповідальності, а честь, гідність та ділову репутацію осіб немає можливості захистити правовими засобами. Однак існують випадки, коли суди зобов’язують відшкодовувати шкоду, нанесену репутації фізичним та юридичним особам, власників саме друкованих видань, які передрукували з Інтернету неперевірену, недостовірну або перекручену інформацію.

Що ж стосується відповідальності інтернет-ЗМІ, які зареєстровані в установленому законом порядку (а це, здебільшого, сайти друкованих видань або радіо- чи телеканалів), за поширення недостовірної інформації, то в абзаці четвертому пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначено: при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, які регулюють діяльність ЗМІ. До речі, це чи не найперший нормативно-правовий акт, у якому вже йдеться про інформаційний ресурс в мережі Інтернет, зареєстрований в установленому законом порядку як ЗМІ. Хоча спроби упорядкувати відносини користувачів у світовій мережі українськими законодавцями проводилися і раніше.

Так, ще 31 ливня 2000 року пунктом 8 статті 3 Указу Президента України № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» було доручено Кабінету Міністрів України підготовку законопроекту з питання особливостей діяльності ЗМІ, створення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі Інтернет. І хоча урядом неодноразово здійснювалася підготовка відповідних законопроектів, на жаль, а, може, і на щастя, його вирішення триває й до сьогодні, багато у чому через специфіку порушеного питання. Щоб переконатися у цьому, достатньо пригадати запеклі дискусії, які нещодавно тривали навколо прийняття змін до Закону «Про суспільну мораль», що накладають нові суттєві обмеження на Інтернет. Такі законодавчі ініціативи були названі громадськістю потужним інструментом цензури, який дозволить закривати ЗМІ, в першу чергу, електронні.

Саме через таку реакцію суспільства українській владі поки що не вдалося навести лад у системі правового регулювання інтернет-ЗМІ. Тому з одного боку ми не відносимося до переліку країн із тотальним контролем розповсюдження інформації всесвітньою мережею, а з іншого – через неврегульованість на законодавчому рівні цього питання не можемо бути зарахованими до переліку цивілізованих європейських держав, в яких вирішена проблема із порушенням авторських прав, поширенням плагіату, порнографії, ксенофобських настроїв, медіанасильства. Тому українським законотворцям ще доведеться досить довго працювати над вдосконаленням інформаційного законодавства та відповідним забезпеченням державної інформаційної політики.

Ольга КОНДРАТЬЄВА

Теги: