Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Відкрите депутатське звернення

18

 

 Парламентська асамблея Ради Європи
  Європейський парламент
Європейська Комісія
Організація з безпеки і співробітництва в Європі
Європейський Суд з прав людини
Посольства держав Ради Європи,

США, Канади, Австралії в Україні

ВІДКРИТЕ ДЕПУТАТСЬКЕ ЗВЕРНЕННЯ

Щодо цілеспрямованого і системногознищення Верховного Суду України

Засвідчуючи свою повагу, змушений звернутись до міжнародних європейських організацій та іноземних дипломатичних установ щодо критичної ситуації в Україні у сфері правосуддя, зокрема цілеспрямованого і системного знищення політичним керівництвом держави Верховного Суду України і перетворення його у керований інструмент для задоволення особистих та політичних інтересів.  

Обов’язковою умовою існування демократичної правової держави є поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, який спрямований на унеможливлення узурпації влади певною особою чи органом.

Особлива роль у системі державної влади належить судовій владі, незалежна діяльність якої мотивована не лише убезпеченням від узурпації, а й гарантією забезпечення верховенства права, прав і свобод громадян, юридичних осіб, суспільства і держави, що підтверджується віковим досвідом держав Західної Європи.

Незалежний статус судової влади та суддів, випливає з цілого ряду міжнародно-правових документів та міжнародних зобов’язань України, у тому числі і перед Радою Європи.

Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів (ухвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році) незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни, усі державні та інші установи зобов’язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Українська держава в особі найвищих посадових осіб, подаючи заявку на членство у Раді Європи, зобов’язалася виконати низку реформ правового характеру, зокрема щодо забезпечення незалежності судової влади відповідно до стандартів Ради Європи.

Незалежність судової влади та суддів в Україні закріплено у її Основному Законі.  У статті 126 Конституції України зазначено, що суддям гарантується незалежність та недоторканність, а також заборонено вплив на них у будь-який спосіб. За порушення конституційних вимог щодо незалежності та недоторканності суддів відповідно до закону може наставати юридична відповідальність. Додаткові гарантії незалежності судових органів та суддів встановлені законом.

Отже, з формальної сторони міжнародні стандарти щодо незалежності судової влади, незалежності та недоторканності суддів в Україні задекларовано на найвищому юридичному рівні. Упродовж певного часу в Україні справді вживалися відповідні заходи щодо практичного реалізації таких стандартів у практику і було досягнуто певного результату у запровадженні незалежного і неупередженого суду. Разом з тим, з приходом на пост Президента України В.Януковича (у минулому, за часів Радянського Союзу тричі засудженого до позбавлення волі за вчинення кримінальних насильницьких і корисливих злочинів) та з кардинальною зміною політичної влади в Україні загалом невеликі здобутки на шляху побудови правової системи європейського зразка почали системно нівелюватися діями вищих посадових осіб та органів державної влади.

Події останніх двох років вказують на планомірне намагання знищити суди як окрему гілку державної влади і під виглядом проведення “судової реформи” поставити їх під цілковитий контроль інших органів державної влади, передусім – Президента України. Сьогодні вже очевидно, що це є однією з складових встановлення в Україні авторитарного режиму.

У результаті так званої судової реформи, яка була проведена з ігноруванням міжнародно-правових стандартів, конституційних положень та  рекомендацій Венеціанської комісії з питань правосуддя, українські суди перестали бути незалежними і самостійними – сьогодні вони фактично повністю підконтрольні політичній владі з центром в адміністрації Президента України.

Певний виняток складає лише Верховний Суд України, який попри вжиті щодо нього правові законодавчі, організаційні, політичні та інші заходи тиску і шантажу на сьогодні ще залишається «нескореним» новою політичною владою. Будучи позбавленим реальних повноважень здійснювати правосуддя і впливати на судочинство, а, отже, виконувати свою конституційну функцію, Верховний Суд України все ж залишається символом незалежної судової влади. Щоб поставити найвищий судовий орган під політичний контроль Президента України (як це зроблено з усіма іншим державними органами, включно з парламентом, Конституційним Судом, Генеральною прокуратурою, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Податковою адміністрацією України) на Верховний Суд України чиниться неймовірний тиск, здійснюється втручання у його діяльність, у тому числі із застосуванням політичних та адміністративних важелів, можливостей Вищої ради юстиції та правоохоронних органів.

На моє глибоке переконання (такої ж думки дотримується багато експертів та політиків), знищення Верховного Суду України є особистою помстою В.Януковича за судове рішення Верховного Суду України, яким була встановлено масову фальсифікацію президентських виборів 2004 року, скасовано їх результати та призначено третій тур цих виборів, на яких переміг В.Ющенко.      

Це підтверджується низкою системних дій та рішень, спрямованих на нейтралізацію Верховного Суду України як судового органу, які мали місце у 2010–2011 роках.

1. Так, у травні 2010 року Верховною Радою України (пропрезидентською парламентською більшістю) було прийнято Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” (далі – Закон № 2181-VI), який істотно зменшив процесуальні повноваження Верховного Суду України, встановив спрощені процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, усупереч Конституції України розширив повноваження Вищої ради юстиції.

Закон, задекларованою метою якого було унеможливлення випадків зловживання правом на оскарження, позбавив громадян України, юридичних осіб, інших суб’єктів публічно-правових відносин права на апеляційне та касаційне оскарження рішень, ухвалених за результатами розгляду їх позовів щодо порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів у сфері публічно-правових відносин найвищими органами державної влади, у тому числі Президентом України та парламентом. Верховний Суд України було виключено з процесу розгляду такої категорії справ. Цей Закон став першим законодавчим кроком до знищення Верховного Суду України як найвищої судової інстанції у системі судів загальної юрисдикції України.

Положення цього Закону були предметом аналізу Європейської комісії “За демократію через право” (Венеціанською комісією) та Дирекцією із співпраці Генерального Директорату з прав людини та правових питань Ради Європи (Висновок № 588/2010 CDL (2010) 098, схвалений Венеціанською комісією на 84-ому пленарному засіданні 15–16 жовтня 2010 року). У цьому висновку зазначено, що повноваження Вищої ради юстиції не можуть розширюватися, як це було зроблено зазначеним Законом № 2181-VI, а навпаки мають скорочуватися та обмежуватися лише тими, що безпосередньо визначені Конституцією України, оскільки з двадцяти членів Ради лише троє є суддями, які обрані самими суддями. Окремо було вказано на недоцільність зниження кворуму, необхідного для прийняття рішення про рекомендацію щодо звільнення судді з посади, а також про недопустимість виключення Верховного Суду України з процесу оскарження рішень деяких органів державної влади. Проте, вказані юридично обґрунтовані зауваження не були враховані політичним керівництвом України.

Таким чином, Вища рада юстиції, яка складається переважно не із суддів і до повноважень якої входить внесення подання про призначення на посади або звільнення з посад суддів, здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів, отримала гіпертрофовані повноваження та фактично стала інструментом тиску на суди, розправи над неугодними суддями.

Реалізація нових повноважень Вищої ради юстиції на практиці миттєво вилилась у ряд резонансних звільнень за порушення присяги знакових у судовій системі України суддів. Одним з них уперше в історії незалежної України нібито за порушення присяги був звільнений суддя Верховного Суду України О. Волков, який очолював Військову судову колегію Верховного Суду України, був заступником Голови Ради суддів України (найвищого органу суддівського самоврядування) і активно відстоював суддівську незалежність.

Такого роду рішення Вищою радою юстиції виносилися в надзвичайно стислі строки, без проведення об’єктивного розслідування пред’явлених звинувачень, що є свідченням упередженості та відсутності будь-яких намірів встановити об’єктивну істину при притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності. Швидкість рішень Вищої ради юстиції, що були відразу підтримані Парламентом (пропрезидентською більшістю), їх спрямованість на суддів, які виявляли незалежність при розгляді тих чи інших судових справ, мала слугувати чітким та зрозумілим сигналом для всіх суддів України та для суддів Верховного Суду України у першу чергу.

Дещо пізніше Вищу раду юстиції усупереч Конституції України було наділено правом призначати суддів на адміністративні посади у судах та звільняти з них. Це дозволило протягом одного року змінити усіх голів вищих спеціалізованих, багатьох апеляційних і місцевих судів на «своїх» – лояльних до правлячої політичної сили (Партії регіонів, почесним лідером якої офіційно є Президент України В.Янукович, а Головою Партії – Прем’єр-міністр України М.Азаров). У такий спосіб було встановлено суцільний контроль над усією судовою системою України.

2. Наступним кроком щодо нівелювання ролі Верховного Суду України як найвищого судового органу стало проведення так званої судової реформи, засадничі правові нововведення якої навіть не фахівці у питаннях конституційного права та судоустрою однозначно розцінюють як такі, що суперечать нормам Основного Закону України, міжнародним стандартам, а у ряді випадків – здоровому глузду.

7 липня 2010 року пропрезидентська більшість Верховної Ради України прийняла черговий Закон України “Про судоустрій і статус суддів” (далі – Закон № 2453-VI), який визначив нові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні.

За цим Законом Верховний Суд України остаточно був позбавлений свого конституційного статусу як найвищої (касаційної) судової інстанції у системі судів загальної юрисдикції. По суті він перестав бути судом, а отримав повноваження консультаційного органу у судовій системі, до якого не може безпосередньо звернутися сторона у справі. Так звана судова реформа з одного боку позбавила громадян права звернення до Верховного Суду України, з іншого – Верховний Суд України права здійснювати правосуддя

За Верховним Судом України залишено мінімальні повноваження щодо перегляду рішень нижчестоящих судів, за якими такий перегляд він може здійснити не на власний розсуд, а лише за рішенням (допуском) відповідного вищого спеціалізованого суду, що, по-перше, порушує фундаментальний принцип, за яким “ніхто не може бути суддею у своїй справі”,                                     по-друге, позбавляє громадян можливості захистити свої права у найвищому національному судовому органі. Відповідно до частини другої статті 125 Конституції України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Повноваження найвищого судового органу – ось ключове конституційне положення, навколо якого розгорнута безпрецедентна в історії судової системи України кампанія, як направлена не лише на суттєве звуження цих повноважень, а й дискредитацію самого Верховного Суду України та підпорядкування його політичному керівництву держави. 

3. Ще одне рішення, спрямоване на ліквідацію Верховного Суду України, полягало в істотному скороченні суддів Верховного Суду України – майже у п’ять разів (з 95 до 20 осіб). Крім того, закон № 2453-VI передбачив погіршення умов праці суддів Верховного Суду України, чим змушував їх до переходу в суди нижчого рівня або до дострокового звільнення. Таким рішенням було порушено конституційні вимоги щодо незалежності суддів та звільнення суддів з займаних ними посад виключно з підстав, передбачених Конституцією України.

У результаті “судової реформи” Верховний Суд України, який складається з суддів найвищої кваліфікації, було усунуто від будь-якого зв’язку з судами нижчих інстанцій. За новим законодавством про судоустрій і статус суддів найвищий орган судової влади позбавлено можливості на основі узагальнення судової практики виробляти загальні правові орієнтири у тій чи іншій юрисдикції чи окремій категорії справ.

Таким чином Верховний Суд України фактично виведено за межі судової системи України, що суперечить статті 125 Конституції України.

У зазначеному вище спільному висновку Венеціанської комісії та Дирекції з співпраці Генерального Директорату з прав людини та правових питань Ради Європи було чітко вказано на два основні недоліки Закону           № 2453-VI – радикальне зниження процесуального статусу Верховного Суду та підвищеної ролі Вищої ради юстиції щодо призначення суддів, дисциплінарного провадження та звільнення суддів. Крім того, у висновку зазначено, що Верховний Суд України фактично позбавлений можливості впливати на судову практику, він втратив повноваження щодо дачі роз’яснення судам щодо тлумачення та застосування законодавства. Верховний Суд України наділили правом переглядати рішення вищих спеціалізованих судів лише у випадку неоднакового застосування норм лише матеріального права, а не процесуального.

Венеціанською комісією було надано рекомендації щодо суттєвого розширення юрисдикції Верховного Суду, щоб він відображав свій конституційний статус вищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції. Зважаючи на невідповідність складу та порядку формування Вищої ради юстиції європейським стандартам рекомендовано не передбачати повноважень призначати голів судів та їх заступників, а роль у процесі першого призначення суддів звести до символічної.

Разом з тим, усі ключові рекомендації авторитетної європейської юридичної інституції владою України проігноровані. В даний час ситуація навколо долі Верховного Суду України вирішується (по суті уже вирішена) не в конституційний спосіб, а у спосіб тиску, шантажу, залякування суддів, що нівелює принцип верховенства права.

5. Неправомірний вплив на Верховний Суд України та його суддів було здійснено законодавчим закріпленням положення щодо розміщення у будівлях Верховного Суду України новоствореного Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Таким чином, на законодавчому рівні було передбачено підстави для тиску на суддів Верховного Суду України шляхом «виживання» їх з службових кабінетів «на вулицю».

Після ухвалення Закону № 2453-VI та прийняття відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України судді Верховного Суду України та працівники його апарату опинилися під загрозою виселення без надання альтернативних приміщень. Протягом багатьох місяців їм створювалися нестерпні умови роботи, коли замість виконання безпосередніх службових обов’язків доводилося захищати право на належні умови праці.

Рішенням Кабінету Міністрів України у Верховного Суду України не тільки було вилучено його службові приміщення, а й господарські споруди, автомобілі та інше державне майно. Таким чином, грубо проігноровано рекомендацію № (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів, за якою виконавча та законодавча влади повинні забезпечити, щоб судді були незалежними і щоб не вживались заходи, які можуть поставити під загрозу незалежність суддів.

Єдиною можливістю убезпечити найвищу судову інституцію держави від незаконних рішень стало звернення до суду. Безпрецедентною у світі стала ситуація, за якої найвищий судовий орган держави подав в суд на вищий орган державної виконавчої влади з приводу порушення останнім законодавства, яке спричинило неможливість Верховного Суду України здійснювати свої конституційні функції.

Результат розгляду позову виявився цілком прогнозованим у існуючій ситуації підконтрольності судів політичній владі – рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій виявилися не на користь Верховного Суду України.

Нічого не дали й звернення Пленуму Верховного Суду України та народних депутатів України різних фракцій Верховної Ради України до Конституційного Суду України щодо визнання низки положень «реформаторського» Закону № 2453-VI неконституційними. Сформований в основному з висуванців провладної партії та політично заангажований орган конституційної юрисдикції у ключових питаннях з формальних причин або відмовив у розгляді положень законодавства, які викликали сумнів з точки зору їх конституційності, або не побачив суперечності з положеннями Основного Закону України.

Президент України В.Янукович хоче перетворити Верховний Суд України у слухняний і керований орган, як це вже ним зроблено з Конституційним Судом України. Останній в угоду В.Януковичу наділив його фактично необмеженими повноваженнями, неправомірно реанімувавши для цього положення Конституції України 1996 року

6. Після вирішення питань законодавчого характеру, за якими Верховний Суд України був позбавлений конституційних повноважень, розпочалися конкретні дії зі зміни кадрового складу суддів Верховного Суду України, який не влаштовує нинішню політичну владу і в першу чергу Президента України В.Януковича.

Наприкінці 2010 року народним депутатом України Д. Притикою (президентська фракція «Партії регіонів») було зареєстровано проект Закону України, який  передбачав зменшення у неконституційний спосіб (фактично примусово) кількісного суддів Верховного Суду України. Відповідно до законопроекту судді, які мали залишитися на посадах суддів Верховного Суду України, визначаються Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з урахуванням таких критеріїв, які не тільки суперечили конституційним приписам, а й елементарній юридичній логіці. Загалом положення законопроекту носили авантюрний характер з очевидною метою – посилення тиску на суддів найвищого судового органу.

Цей законопроект серед працівників засобів масової інформації, у юридичних колах та поміж представників політичної еліти назвали “кастинг-законопроектом”. Його розгляд у Верховній Раді України та прийняття як закону прямо пов’язувався із лояльністю суддів Верховного Суду України при вирішенні окремих питань, зокрема, кадрових.

Після того, як вказаний законопроект виконав свою функцію шантажу і тиску, 20 жовтня 2011 року парламентом було прийнято Закон № 3932-VI, яким передбачено, що  склад Верховного Суду України – у 48 суддів. Однак ці зміни після невдалого шантажування суддів Верховного Суду України законопроектом Д.Притики виглядають як «підкуп» суддів перед виборами нового Голови Верховного Суду України. Підтвердженням цього є розрекламованість зазначених змін на користь одного з кандидатів на цю посаду, якого підтримувала адміністрація Президента України.

7. Прийняття цього законопроекту у першому читанні співпало з проведенням Пленуму Верховного Суду України з питання висловлення недовіри Голові Верховного Суду України Василю Онопенку, що з усією очевидністю вказувало на цей акт, як на шантаж з боку політичного керівництва держави.

Спроба дострокового звільнення з посади В.Онопенка здійснювалася за процедурою, яку розробники «судової реформи» спеціально для цього заздалегідь передбачили в Законі № 2453-VI. Подальша доля законопроекту Д.Притики (прийняття його в цілому як закону) і, відповідно, подальша доля суддів Верховного Суду України опосередковано ставилися у залежність від їхнього голосування на Пленумі.

Однак, такі методи тиску не вплинули на членів Пленуму Верховного Суду України, що ще раз засвідчило принципову позицію більшості суддів Верховного Суду України у відстоюванні незалежності судової влади.

8. Проведення зазначеного Пленуму було ініційовано після того, як інші методи тиску на Голову Верховного Суду України В.Онопенка не дали потрібного результату і не завершились його добровільною відставкою з посади.

Так, у грудні 2010 року Генеральною прокуратурою України було порушено кримінальну справу стосовно чоловіка старшої доньки (зятя) В.Онопенка – Є.Корнійчука, який у попередньому Уряді обіймав посаду першого заступника Міністра юстиції України. Йому інкримінувалося перевищення службових повноважень, що виразилося у підписанні листа-роз’яснення. Тоді ж його було арештовано. Справа перебувала у Печерському районному суді м. Києва, її розгляд затягувався навмисно (вочевидь, це було пов’язано з виборами нового Голови Верховного Суду України).

У лютому 2011 року Генеральна прокуратура України з надуманих підстав порушила кримінальну справу стосовно молодшої доньки В.Онопенка за фактом начебто шахрайства (невдовзі цю справу було закрито за відсутністю у її діях складу злочину).

Разом з тим, у рамках цієї справи було проведено обшук у приватному будинку В.Онопенка, що мало великий суспільний резонанс.

Очевидним є те, що усі ці рішення та дії Генеральної прокуратури України переслідували мету примусити його достроково піти з посади Голови Верховного Суду України. Однак, В.Онопенко не зробив такого кроку і перебував на цій посаді до закінчення своїх повноважень у вересні 2011 року.

9. Після цього тиск на Верховний Суд України не тільки не припинився, а навпаки посилився, особливо з наближенням виборів нового Голови Верховного Суду України і набув ознак рейдерського захоплення найвищого судового органу держави.

Так, 23 вересня 2011 року по справі № 2а-13416/11/2670 суддя Окружного адміністративного суду міста Києва О.Огурцов явно незаконно заборонив організацію та проведення всіх без винятку засідань Пленуму Верховного Суду України, до компетенції якого, зокрема, належить обрання Голови Верховного Суду України.

Цим рішенням суддя місцевого суду унеможливив на невизначений час роботу Пленуму Верховного Суду України, тим самим перешкодив функціонуванню Верховного Суду України у повному обсязі, оскільки робота Пленуму Верховного Суду України є однією із форм здійснення Верховним Судом України своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Такі дії згаданого судді Окружного адміністративного суду міста Києва вказують про пряме втручанням у діяльність найвищого судового органу України – Верховного Суду України, а заборона щодо організації та проведення всіх без винятку засідань Пленуму Верховного Суду України (не лише з питання обрання Голови Верховного Суду України), засвідчує умисність незаконних дій (з ознаками злочину), зважаючи на те, що обсяг обраної судом заборони явно виходить за межі заявлених позовних вимог.

Як і передбачалось, це рішення судді О.Огурцова не стали предметом розгляду ні Ради суддів України, ні Вищої ради юстиції, ні Генеральної прокуратури України, куди я звертався з відповідними депутатськими запитами. Всупереч вимогам Конституції України та кримінального і процесуального законодавства Генеральна прокуратура України не дала незаконним діям судді О.Огурцова правової оцінки та не ініціювала питання про звільнення його з посади судді за порушення присяги.

Це ще раз засвідчило сьогоднішню політичну заангажованість і залежність цих органів від політичної влади і особисто від В.Януковича.

Не відреагував на моє депутатське звернення з цього приводу і Президент України.

Таким чином, діяльність Пленуму Верховного Суду України на тривалий час була заблокована, судді Верховного Суду України не мали можливості виконувати свої конституційні обов’язки, зокрема щодо обрання Голови Верховного Суду України у місячний строк з дня закінчення повноважень попередника.

Лише після того, як політичному керівництву країни вдалося підготувати відповідне підґрунтя всередині самого Верховного Суду України для реалізації плану по його захопленню, 6 грудня 2011 р. суддя О.Огурцов терміново призначив судове засідання у зазначеній судовій справі і вже через два дні (8 грудня 2011 р.) скасував свою ж заборону на проведення Пленуму Верховного Суду України.

На призначеному на 23 грудня 2011 р. засіданні Пленуму Верховного Суду України залишилось лише легітимізувати рейдерське захоплення найвищого судового органу держави, шляхом «обрання» слухняного керівництва Суду, яке потрібне Президенту В.Януковичу.   

10. У листопаді 2011 року продовжилось послідовне знищення  Верховного Суду України як найвищого судового органу і перетворення його у керований вищим політич

Комментарии