Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Справа Юрія Луценка у світлі депутатського запиту

16

Цей документ передав до редакції його автор — народний депутат України Григорій Омельченко, бо, на його думку, «Юридичний вісник України» наразі є найбільш об’єктивним і незаангажованим серед усіх юридичних видань.

У своєму запиті він звертає увагу особисто Генерального прокурора України Віктора Пшонки на штучне, як він вважає, створення доказів обвинувачення та іншу фальсифікацію матеріалів кримінальної справи щодо обвинувачення  колишнього міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка на досудовому слідстві та просить дати правову оцінку діям посадових осіб ГПУ, причетних до цієї фальсифікації, а також вжити невідкладних заходів для поновлення конституційних прав і свобод Юрія Луценка та інших підсудних у цій кримінальній справі.

Надаємо нашим читачам можливість ознайомитися з цим документом без скорочень і купюр.

Вступ

У даний час Печерським районним судом м. Києва розглядається кримінальна справа за обвинуваченням екс-міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка та колишніх співробітників МВС України Л.Приступлюка, В.Тарасенка, О.Павлєнова у вчиненні ряду злочинів (далі – справа Ю.Луценка).

Зокрема, екс-міністр внутрішніх справ України Ю.Луценко обвинувачується у тому, що у співучасті із вказаними особами вчинив заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання своїм службовим становищем (частина 5 ст. 191 КК України), зловживання владою і службовим становищем, що завдало істотну шкоду охоронюваним законом правам громадян (частина 3 ст. 364 КК України), перевищення службових повноважень, що спричинили тяжкі наслідки (частина 3 ст. 364 КК України).

Досудове слідство у цій справі провадилось Головним управлінням з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України. Обвинувальний висновок у ній складений слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченком, а затверджений – першим заступником Генерального прокурора України Р.Кузьміним.

Пильна увага громадськості

Справа Ю.Луценка набула широкого суспільного резонансу в Україні та світі. Тому до її судового розгляду прикута пильна увага як вітчизняної громадськості, так і світової спільноти. Це обумовлюється кількома основними моментами.

По-перше, високим соціальним статусом одного із обвинувачених у цій справі, а саме Ю.Луценка (один з міністрів в Уряді Ю.Тимошенко, відомий державний і громадський діяч, лідер політичної партії “Народна самооборона”, який на останніх парламентських виборах очолював виборчий список блоку “Наша Україна-Народна самооборона”).

По-друге, політичною ситуацією в країні, за якої відбувається кримінальне переслідування Ю.Луценка (кримінальну справу щодо нього було порушено відразу після того, як в Україні відбулася зміна політичної влади, до якої Ю.Луценко перебував у різкій опозиції і діяльність основних представників якої піддавав нищівній критиці, а щодо окремих з них під час його перебування на посаді Міністра внутрішніх справ України були порушені кримінальні справи і вони перебували під вартою). Через це багато хто, у тому числі і за кордоном, схильний вважати (і не безпідставно), що кримінальне переслідування Ю.Луценка є політично мотивованим і має характер особистої помсти.

Про замовний характер його кримінального переслідування неодноразово говорив і сам Ю.Луценко, зокрема, посилаючись на те, що про існування “замовлення на Луценка” йому сказав перший заступник Генерального прокурора України Р.Кузьмін. З цього приводу Ю.Луценко зазначив, що 4 листопада 2010 р. (у день призначення нового Генерального прокурора України) він мав розмову з Р.Кузьміним, який був ображений на те, що не його призначили на цю посаду, і тому, на думку Ю.Луценка, був відвертий. “У той день якраз призначили нового Генпрокурора і Кузьмін, як претендент на цю папаху, від образи був відвертим. Мені було сказано, що моя справа не варта виїденого яйця, але замовлення – з самої гори. Генпрокурор, посилаючись на “государственное решение”, вимагає від слідства швидких результатів. Конкретне прізвище не називалося, хоча ясно, що тиснути на Генпрокурора може лише Президент”, – зазначив Ю.Луценко (УНІАН від 29 липня 2011 р.: “Луценко розповів про відверту розмову з Кузьміним”).

По-третє, виникненням через вказані обставини питання щодо спроможності правової системи України забезпечити конституційні права і свободи людини та їх гарантії шляхом об’єктивного розслідування кримінальних справ та справедливого їх судового розгляду незалежним і безстороннім судом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Судовий процес з розгляду справи Ю.Луценка висвітлив багато юридично важливих обставин, які породили обґрунтовані сумніви у тому, що досудове слідство у цій справі було об’єктивним і неупередженим. Більше того: конкретні факти, які стають відомими у ході судового розгляду цієї кримінальної справи і які оприлюднюються засобами масової інформації, свідчать про те, що досудове слідство у цій кримінальній справі слідчими Генеральної прокуратури України було проведено з грубим порушенням Конституції України, Кримінально-процесуального кодексу України та інших законів України.

Ключовий висновок

Усе це і спонукало мене як народного депутата України провести системний правовий аналіз (з практичної точки зору – як колишнім слідчим, з теоретичної точки зору – як кандидатом юридичних наук, доцентом у галузі кримінального процесу) наявних матеріалів кримінальної справи Ю.Луценка (обвинувального висновку; протоколів допитів потерпілих, свідків, обвинувачених; висновків експертиз; клопотань захисників та інших документів, які є в матеріалах справи), аудіозаписів судових засідань, а також повідомлень засобів масової інформації про хід та зміст судового розгляду цієї справи.

Такий аналіз дозволив дійти висновку про те, що:

– досудове слідство у справі Ю.Луценка проведено з порушенням встановленого законом порядку – однобічно, неповно і упереджено, що суперечить ст. 22 КПК України;

– пред’явлене Ю.Луценку та іншим особам обвинувачення є неконкретним, без викладення усіх обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі (місце, час, спосіб, мотиви, наслідки злочинів тощо), без зазначення усіх необхідних ознак складу злочинів, у вчиненні яких вони обвинувачуються. Сформульоване в обвинувальному висновку та інших процесуальних документах обвинувачення не відповідає вимогам статей 64, 131, 132, 223 КПК України;

– досудовим слідством не доведено вини Ю.Луценка та інших осіб в інкримінованих їм злочинах. Натомість пред’явлене їм обвинувачення ґрунтується на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, що є порушенням Конституції України (ст. 62). Численні сумніви щодо доведеності вини вказаних осіб досудовим слідством було витлумачено не на їхню користь, як того вимагає зазначена стаття Основного Закону України, а їм на шкоду;

– у процесі проведення досудового слідства у справі Ю.Луценка мало місце штучне створення доказів обвинувачення, що грубо порушує принципи та засади діяльності органів досудового слідства та прокуратури (зокрема статті 19, 68 Конституції України), суперечить встановленому в Україні правопорядку та завданням кримінального судочинства (ст. 2 КПК України).

У своїй сукупності викладене дозволяє констатувати, що кримінальну справу Ю.Луценка органами досудового слідства сфальсифіковано. У результаті цього відбулося притягнення завідомо невинних осіб до кримінальної відповідальності, що завдало істотної шкоди конституційним правам та свободам цих осіб, авторитету органів досудового слідства та прокуратури, іміджу України.

Цей висновок базується на таких фактичних даних та правових підставах.

Показання потерпілих

1. Досудове слідство у справі Ю.Луценка проводилось з явно обвинувальним ухилом і було спрямоване на те, щоб штучно створити фактичні підстави для притягнення Ю.Луценка (а разом з ним – й інших осіб, які є підсудними у цій справі) до кримінальної відповідальності.

Це підтверджується багатьма обставинами проведення досудового слідства, які стають відомими завдяки відкритості судового процесу.

Зокрема, про це свідчать встановлені в ході судового розгляду цієї справи обставини визнання потерпілими В.Давиденка і М.Сидоренка та проведення їх допитів.

У протоколі допиту потерпілого В.Давиденка від 27 грудня 2010 р. (допит проводив заступник начальника відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури С.Точилін) зазначено, що на запитання С.Точиліна про те, чи вважає В.Давиденко такими, що завдають йому шкоду, встановлені факти зняття інформації з його каналів зв’язку, а також проведення стосовно нього інших оперативно-розшукових заходів, В.Давиденко відповів: “Так, я вважаю, що це було пряме порушення моїх конституційних прав, в тому числі порушення таємниці моїх телефонних розмов. У зв’язку з цим я і подав заяву про визнання мене потерпілим у справі”. В обвинувальному висновку (с. 127) показання В.Давиденка про те, що вчинені щодо нього МВС України оперативно-розшукові заходи він “вважає порушенням його конституційних прав, в тому числі порушенням таємниці його телефонних розмов, а тому змушений був подати заяву про визнання його потерпілим”, наводяться у підтвердження вини Ю.Луценка та інших підсудних.

Разом з тим, 18 серпня 2011 р. у судовому засіданні з розгляду вказаної кримінальної справи потерпілий у цій справі В.Давиденко зазначив, що заяву про визнання його потерпілим писав з ініціативи та за активного втручання слідчого Генеральної прокуратури України. Потерпілий показав суду, що заяву написав тільки після виклику на допит у Генеральну прокуратуру України, її змісту не пам’ятає, а важливі з точки зору кваліфікації діяння Ю.Луценка деталі написав за допомогою інформації, наданої слідчим. За словами В.Давиденка, його викликали у прокуратуру, де “слідчий сказав, що були порушені мої права”. Крім того, слідчий сказав В.Давиденку, що саме потрібно писати в заяві. В.Давиденко також наголосив у суді, що якби він писав заяву сам, то писав би її російською мовою, а не українською. Крім того, у суді він не зміг пояснити, про яку «істотну шкоду» його правам і свободам йшлося у його заяві. “Мені пояснив слідчий, що так треба казати», – повідомив на засіданні суду В.Давиденко. При цьому він наголосив, що йому не було завдано істотних збитків, і його свобода пересування ніяк не обмежувалася. І на уточнююче запитання «Тобто, ви не вважаєте себе потерпілим?” він відповів: “Виходить, що так» (“Українська правда” від 18 серпня 2011 року: “Потерпілий розповів, що заяву проти Луценка писав не сам”; “Українська правда” від 30 серпня 2011 року: “Справа Луценка: свідки писали в прокуратурі диктанти”).

Обвинувальний ухил

У цей же день (18 серпня 2011 року) інший потерпілий у цій справі – М.Сидоренко при дачі показань суду також зазначив, що слідчий Генеральної прокуратури України підказував йому, що саме писати в заяві на Ю.Луценка. Даючи пояснення суду щодо обставин написання заяви про визнання потерпілим, М.Сидоренко зазначив, що його викликали у прокуратуру, де він під диктовку слідчого написав заяву про визнання його потерпілим.

На запитання захисника Ю.Луценка, у чому полягає завдана йому істотна шкода, про яку він написав у своїй заяві, М.Сидоренко відповів: “Я не знаю… Це не я писав, а він (слідчий) підказав…”. М.Сидоренко також зазначив, що потерпів “від МВС, а не від Луценка” (“Українська правда” від 18 серпня 2011 року: “Потерпілий у справі Луценка каже, що не має претензій до екс-міністра”; “Українська правда” від 30 серпня 2011 року: “Справа Луценка: свідки писали в прокуратурі диктанти”; УНІАН від 19 серпня 2011 р.: “Суд над Луценком: кримінальна справа розвалюється на очах”).

Натомість у протоколі допиту потерпілого М.Сидоренка від 10 грудня 2010 р. (допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Є.Куценко) зазначено такі показання М.Сидоренка: “Такі дії, на той час, Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. я розцінюю як такі, що призвели до порушення моїх конституційних прав на отримання житла…”. Ці ж слова як показання М.Сидоренка відображені і в обвинувальному висновку (с. 109), у якому слідчий С.Войченко підтверджує ними пред’явлене Ю.Луценку обвинувачення.

 Викладене свідчить про те, що при визнанні В.Давиденка і М.Сидоренка потерпілими та їх допиті як потерпілих посадові особи Генеральної прокуратури України зловжили наданими їм службовими повноваженнями, грубо порушивши встановлений законом порядок провадження досудового слідства. Слідчі фактично сформували позицію В.Давиденка і М.Сидоренка щодо необхідності написання заяв про визнання їх потерпілими та давання показань у справі. Зокрема, ними проігноровано приписи статті 171 КПК України про те, що у процесі допиту потерпілого слідчому забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

Про те, що слідчі фактично призначали потерпілих, також свідчать обставини визнання потерпілим у цій справі Ю.Наріжного. На досудовому слідстві Ю.Наріжний (у судове засідання він не з’явився) дав показання про те, що вважає, що незаконні дії Міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка щодо позачергового виділення квартири Л.Приступлюку призвели до порушення його конституційних прав. У той же час, на досудовому слідстві не було з’ясовано, яким чином Ю.Наріжний може бути потерпілим, якщо рішення про надання квартири Л.Приступлюку було прийнято 6 травня 2005 р., а Ю.Наріжний став на квартирну чергу лише у вересні 2005 р., тобто через 4 місяці після того, як Л.Приступлюку було надано квартиру.

Про обвинувальний ухил досудового слідства може свідчити те, що жоден свідок (як це випливає з обвинувального висновку та наявних протоколів допитів) не був допитаний на предмет того, чи мали відповідні діяння обвинувачених позитивний ефект (наприклад, від святкування Дня міліції, продовження строку ведення оперативно-розшукової справи).

На обвинувальний ухил досудового слідства та його відповідну спрямованість вказують багато інших фактів, викладених нижче, які свідчать про вибірковість використання слідчими показань свідків та потерпілих у процесуальних документах, постановку допитуваним навідних запитань, викривлення слідчими показань допитуваних у процесуальних документах на шкоду обвинуваченим, ґрунтування обвинувачення на припущеннях, застосування слідчими незаконних способів збирання доказів обвинувачення тощо.

За «неофіційної» участі інших осіб

2. Досудове слідство у справі Ю.Луценка здійснювалося особами, участь яких у слідчих діях (зокрема допитах) не відображена у відповідних процесуальних документах. Це не тільки є підставою для невизнання таких документів джерелами доказів, а викладених у них даних – доказами, а взагалі ставить під сумнів легітимність (офіційний характер) проведеного досудового слідства у цій справі.

Так, у зазначений спосіб було проведено допит свідка Я.Максимця. Згідно з протоколом допиту Я.Максимця, який знаходиться у матеріалах справи, його допит на досудовому слідстві було проведено слідчим групи слідчих Генеральної прокуратури України А.Козачуком 9 грудня 2010 р. у приміщенні управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України. Цей протокол підписаний двома особами – свідком Я.Максимцем та слідчим Генеральної прокуратури України А.Козачуком. Таким чином, відповідно до вказаного протоколу (який є первинним процесуальним документом, що фіксує хід та зміст цієї слідчої дії) допит Я.Максимця проводився слідчим А.Козачуком одноособово.

Разом з тим, будучи допитаним 17 жовтня 2011 р. у судовому засіданні, Я.Максимець показав, що його допитували троє осіб. Він показав суду: “Я був викликаний у прокуратуру слідчим Деркачем. На допиті були присутні Войченко і Деркач. Близько 2,5 годин вони ставили запитання, які взагалі не були у протоколі допиту. Кілька разів вони просили мене залишити кабінет. І туди заходила третя особа. Як вияснилося, це був слідчий, який проводив офіційний допит”. На уточнююче запитання захисника А.Баганця, чи допитував його слідчий Козачук, Я.Максимець відповів: “Це, мабуть, була ця третя особа. Це був Козачук чи Макарчук”. (“Українська правда” від 17 жовтня 2011 року: “У справі Луценка практикували неофіційний допит свідків”).

“Неофіційний” характер з утаюванням факту участі у ньому певних посадових осіб Генеральної прокуратури України мав і допит свідка В.Марецького. У матеріалах справи є два протоколи допиту цього свідка на досудовому слідстві: перший – про проведення допиту В.Марецького 21 жовтня 2010 р. старшим прокурором відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України Є.Зінченком, другий – про проведення допиту В. Марецького 27 листопада 2010 р. слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О. Деркачем. Останній протокол підписано свідком В.Марецьким та слідчим О. Деркачем.

Разом з тим, даючи показання суду 29 жовтня 2011 р., свідок В.Марецький зазначив, що 27 листопада 2010 р. його допитував слідчий Деркач разом із слідчим Войченком, хоча про участь останнього у проведенні допиту у протоколі зазначено не було.

За “неофіційної” участі інших осіб проводились і допити свідка С.Левченка. Відповідно до матеріалів справи С.Левченка у Генеральній прокуратурі України допитували чотири рази – 17 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук), 25 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук), 28 листопада 2010 р. (двічі) – спочатку у ході очної ставки з іншим свідком допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченко за участі слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркача), а потім – слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О. Деркач.

Водночас, даючи свідчення суду 7 жовтня 2011 р., свідок С.Левченко зазначив, що на його допитах завжди були присутні двоє слідчих, хоча у протоколі був записаний лише один (“Українська правда” від 7 жовтня 2011 року: “Черговий свідок став на сторону Луценка”).

Звична практика

Про сторонніх осіб, які проводили допити при розслідуванні справи Ю.Луценка, також повідомив суду 10 жовтня 2011 р. свідок В.Шаповал. За його словами, у Генеральній прокуратурі України під час допиту він зазнав психологічного тиску від слідчих. У кімнаті, де проходив допит, було двоє співробітників прокуратури, один з яких ставив запитання, а інший записував відповіді. При цьому В.Шаповал не зміг пояснити суду, чому у протоколі його допиту вказано лише одного слідчого.

Йдеться про протокол допиту свідка В.Шаповала від 7 грудня 2010 р., який міститься у матеріалах справи і згідно з яким допит В.Шаповала проводив лише один слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України – О.Деркач.

Викладене дозволяє дійти обґрунтованого висновку про те, що проведення допитів свідків, потерпілих та обвинувачених багатьма посадовими особами Генеральної прокуратури України, участь яких у цих слідчих діях не відображена у протоколах допитів, при розслідуванні справи Ю.Луценка було звичною практикою.

Проведення у такий спосіб допитів є грубим порушенням визначеного законом порядку проведення досудового слідства. Відповідно до статей 85 та 170 КПК України у протоколі допиту свідка мають бути зазначені, зокрема: посади і прізвища осіб, які його проводять, прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії; зміст проведення слідчої дії. Протокол підписують свідок, слідчий і особи, які були присутні при допиті.

Натомість протокол допиту свідка Я.Максимця не підписаний слідчими Генеральної прокуратури України Войченком та Деркачем, які (за його твердженням) упродовж 2,5 годин проводили його допит. Протокол допиту свідка В.Марецького не підписаний слідчим Войченком, який (згідно з показаннями В.Марецького у суді) допитував його разом зі слідчим Деркачем. Три протоколи допиту свідка С.Левченка підписано лише одним слідчим, тоді як інші слідчі, які його допитували, у них не зазначені і їх не підписували. Протокол свідка В.Шаповала підписав слідчий О.Деркач, тоді як інший слідчий, який разом із О.Деркачем його допитував, цей документ не підписав.

Отримані у вказаний спосіб фактичні дані, на підставі яких Генеральна прокуратура України встановила винність Ю.Луценка та інших підсудних у цій справі в інкримінованих їм злочинам, за законом не можуть визнаватися доказами.

Обстановка і методи проведення допитів

3. Досудове слідство у справі Ю.Луценка проводилось в обстановці та методами, які можуть свідчити про спеціальне створення посадовими особами Генеральної прокуратури України умов для отримання “доказів”, потрібних для притягнення до кримінальної відповідальності Ю.Луценка та інших осіб.

Зокрема, це стосується проведення допитів. Крім зазначеної вище “неофіційної” участі у них сторонніх осіб, для цих слідчих дій характерним було те, що: вони проводились пізно ввечері та вночі, у вихідні дні, упродовж тривалого часу (від 4-5 до 10-12 годин підряд, хоча вочевидь це не обумовлювалось обставинами справи); допиту піддавались особи, які перебували у хворобливому та стомленому стані, незважаючи на їх прохання перенести допит через вказані причини та потребу у медичній допомозі; допитам передувало тривале їх очікування допитуваними особами у приміщенні Генеральної прокуратури України; у процесі допитів слідчі допускали висловлювання, які допитувані сприймали як завуальовані погрози притягнення їх до кримінальної відповідальності чи взяття під варту у разі ненадання “потрібних” даних; слідчі ставили допитуваним запитання, які не мали жодного відношення до предмета доказування у справі, тощо.

Так, свідок В.Мельник спростував у судовому засіданні 7 жовтня 2011 р. показання, які він дав на досудовому слідстві, пояснивши це станом, у якому він перебував під час допитів, і обстановкою, у яких вони проводились. При цьому він повідомив суду, що за два тижні до першого допиту у Генеральній прокуратурі України переніс складну хірургічну (онкологічну) операцію, під час якої була велика втрата крові (анемія). Свідок просив слідчого призначити допит після того, як він пройде лікування, але слідчий наполіг на тому, щоб свідок прибув на допит невідкладно.

За словами В.Мельника, він перебував у Генеральній прокуратурі України з 9 годин ранку до 9 годин вечора. Спочатку його тримали внизу біля охорони, яка його не пускала навіть в туалет, щоб зробити перев’язку ран, які залишились після операції. Він неодноразово казав слідчим про свою хворобу та просив долучити до матеріалів справи відповідні медичні документи, але слідчі у задоволенні його прохання відмовили.

Свідок В.Мельник так розповів у суді про його допити у Генеральній прокуратурі України: “Допитувати хвору людину з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора – це знущання! Я думав про одне: як вийти з кабінету і прийняти ліки. Вони ходили зі мною в туалет, де я змінював пов’язки. Я казав: “Вельмишановний, давайте я завершу лікування і дам свідчення”, але це все було зроблено дуже поспішно”. Свідок наголосив, що після багатогодинних допитів у нього “метелики літали в голові”, і він не міг читати текст протоколу. “Дочитався до того, що я перекреслив протокол на першому допиті і пішов. Вони (слідчі) бігли за мною до дверей, але я був мокрий від крові. Мене зустрів син і повів до госпіталю. Так я давав свідчення прокуратурі… Я кажу слідчому: мені потрібно отримати укол чи поміняти пов’язки. Нуль емоцій. Кромішнє пекло було в Афганістані, але я це пережив. Більш кромішнє пекло я пройшов у Генеральній прокуратурі”, – зазначив у судовому засіданні В. Мельник.

У судовому засіданні захисники Ю.Луценка вказали на відмінності між протоколами допитів В.Мельника на досудовому слідстві та його свідченнями в суді. І поставили йому запитання: “Є два протоколи, датовані 8-м грудня. Один датований з 10:30 до 15-ї години, і одразу другий протокол допиту з 15 години до 17:30. Тобто, ви перебували там більше 8 годин. Це відповідає дійсності?”. На що В.Мельник відповів: “Ні. Я приїжджав в прокуратуру, як завжди, вранці. Мене тримали біля охорони внизу, як прив’язаного. Я тільки хотів вийти на вулицю, але охорона не дозволяла це робити. Я, вибачте, розстібав штани і показував, що в мене кровиться пов’язка. Тоді охоронець мене вів в туалет. І тоді – вибачте, що я імпульсивно говорю – коли я почав сваритись і кричати, прийшли, спустились і мене забрали. Це була 12-а година. То з якого часу вважати, що мене допитували: з 15 чи з 9 ранку?!”. (“Українська правда” від 7 жовтня 2011 року: “Свідок у справі розповів, як ішов із прокуратури, “мокрий від крові”; “Українська правда” від 11 жовтня 2011 року: “Одинадцять свідків Луценка”).

У матеріалах справи є три протоколи допитів В.Мельника. Згідно з цими протоколами допити

Комментарии