Судова практика: про деякі питання вирішення спорів де стороною є комерційні банки та страхові компанії
Консультують фахівці Юридичного департаменту ДПА України
Про деякі питання вирішення спорів де стороною є комерційні банки та страхові компанії
Відповідно до норм чинного законодавства України основним завданням органів ДПС України є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством. Даний контроль поширюється на всіх суб’єктів господарювання, що відповідно до норм чинного законодавства України повинні утримувати та вносити до бюджетів, державних цільових фондів податки, збори, інші обов’язкові платежі. При здійсненні господарської діяльності комерційні банки та страхові компанії припускають порушення норм податкового та іншого законодавства.
При вивченні позиції за наслідком розгляду справ Верховним Судом України та Вищим адміністративним судом України доцільно звернути увагу на наступне.
Щодо діяльності комерційних банків
1. про захист ділової репутації, спростування недостовірної інформації
Відповідно до ст. 94. ЦК України юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Захист честі, гідності і ділової репутації – право громадянина та організації вимагати через суд спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, принижують честь, гідність чи ділову репутацію їх або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Спростування має здійснюватися способом, адекватним способу поширення хибних відомостей. Поряд із спростуванням таких відомостей ця особа має право вимагати відшкодування майнових і моральних (немайнових) збитків.
Згідно із ч.3 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила не доведе протилежного. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
Приклад: Комерційний банк „П” (Позивач) звернувся з позовною заявою до органу ДПС про захист ділової репутації, спростування недостовірної інформації, стягнення моральної шкоди. Позивач в позовній заяві вказав, що посадові особи органу ДПС шляхом виступу на телеканалі оголосили текст, що є недостовірним та завдав шкоду діловій репутації Позивача.
Представники органу ДПС позов не визнали та зазначили, що позов необґрунтований, а позовні вимоги не підтверджуються доказами оскільки Позивач:
– надав відеозапис конференції який не містить повідомлення щодо проведення прес-конференції, без зазначення інформації щодо надходження касети та порядку проведення відеозапису;
– не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди та не обґрунтував її розмір.
Крім того, у Позивача дійсно була наявна різниця між бухгалтерським та податковим обліком (про, що зазначалось у виступі посадових осіб ОДПС), що підтверджується доказами, а також висловлювання посадової особи ОДПС на конференції стосувались щодо банківської діяльності загалом та на конкретному етапі в країні.
Рішенням суду по справі залишеним без змін ухвалою апеляційного суду у позові Комерційного банку „П” відмовлено.
Суд зазначив, що з відео сюжету вбачається, що та інформація, яка була поширена посадовою особою ОДПС не стосується конкретно Комерційного банку „П”, а мова йшла про банки загалом, як фінансові установи. Із цієї інформації не випливає, що Комерційний банк „П” ухиляється від сплати податків, як зазначив у позовній заяві Позивач та стверджувалась у судовому засіданні представник позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію” ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночні судження, за винятком образи чи наклепу, є висловленням, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (ч. 2 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію”).
2. про погашення комерційним банком авальованих податкових векселів
В силу п 11.5. ст. 11 Закону України від 03.04.1997 № 168 «Про податок на додану вартість» (далі – Закон № 168) з моменту набрання чинності цим Законом платники податку при імпорті товарів на митну територію України, за умови оформлення митної декларації (за винятком тимчасової чи неповної, періодичної чи попередньої декларації), можуть за власним бажанням надавати органам митного контролю податковий вексель на суму податкового зобов’язання зі строком погашення на тридцятий календарний день з дня його поставки органу митного контролю, один примірник якого залишається в органі митного контролю, другий надсилається органом митного контролю на адресу органу державної податкової служби за місцем реєстрації платника податку, а третій залишається платнику податку; податковий вексель підлягає обов’язковому підтвердженню комерційними банками шляхом авалю; комерційні банки зобов’язані оплатити податковий вексель у разі його непогашення платником у строк; платник податку може за самостійним рішенням достроково погасити вексель шляхом перерахування коштів до бюджету або шляхом заліку сум бюджетного відшкодування, підтвердженого податковим органом.
Приклад: СТОВ „І” подано векселі в оплату податку на додану вартість при розмитненні імпортних товарів, що були авальовані Комерційним банком „Ф”. ДПІ звернулася до СТОВ «І» з листам щодо необхідності погашення зобов’язання по виданих вищезазначених векселях та до Комерційного банку „Ф” з вимогами погасити зобов’язання по вищезазначених векселях, виданих СТОВ «І», авальованих Комерційним банком „Ф” однак непогашених СТОВ «І» у вказані терміни, зазначені у векселях (жодних дій на зазначені листи Комерційний банк „Ф” не здійснив).
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.12.07 № К-22608/06 по справі за позовом ДПІ про стягнення заборгованості перед бюджетом з комерційного банку було задоволено касаційну скаргу ДПІ з тих підстав, що відповідно до п. 19 постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.1997 № 1104 „Про затвердження Порядку випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при імпорті товарів на митну територію України” (далі – Порядок) комерційні банки зобов’язані оплатити податковий вексель у разі його непогашення платником у строк.
Вищевказаною ухвалою було скасовано постанову апеляційного суду в якій зазначалось, що правовий режим податкового векселя є спеціальним порівняно з тим, що передбачений для векселя Женевською конвенцією 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, та Закону України «Про обіг векселів в Україні». Відповідно до зазначеного, на думку суду для визначення загальних умов, правил і порядку виконання банками функцій розрахункових палат, призначених згідно ст. 38 Уніфікованого закону для пред’явлення векселів до платежу, розроблене Положення про розрахункові палати для пред’явлення векселів до платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 25.09.2001 № 403, згідно п. 1 глави 1 розділ 1 якого установи банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування векселедавців простих векселів, трасатів (акцептантів) за переказними векселями, виконують функції розрахункових палат згідно зі ст. 38 Уніфікованого закону. ОДПС повинен був пред’явити вексель до платежу, дотримуючись порядку такого пред’явлення по відношенню до вексельного поручителя – установи банку.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на безпідставність застосування судом апеляційної інстанції вимог вищевказаних нормативних актів, так як в даному випадку необхідно було застосовувати вимоги Закону №168 та Порядку, тому що зазначені нормативно-правові акти є спеціальними актами, що регулюють питання видачі, обліку та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при імпорті товарів на митну територію України.
Пунктом 6 Порядку – видача податкового векселя здійснюється за бажанням платника податку на додану вартість. Векселедержателем є державна податкова адміністрація (інспекція) за місцем реєстрації векселедавця як платника податку на додану вартість. Тобто Комерційний банк „Ф”, як аваліст за СТОВ «І» зобов’язаний був оплатити податкові векселя перед векселедержателем – позивачем у зв’язку їх непогашенням СТОВ «І».
Таким чином суд касаційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що стягнення заборгованості перед бюджетом є правомірним, оскільки строк, на який видається податковий вексель, не може перевищувати 30 днів, включаючи дату його видачі, про що зазначено в п. 8 даного Порядку. Розділом третім цього Порядку передбачено забезпечення (підтвердження) податкових органів в обов’язковому порядку комерційними банками шляхом авалю, а відповідно до п. 19 зазначеного Порядку комерційні банки зобов’язані оплатити податковий вексель у разі його непогашення платником у строк.
3. про оподаткування операцій з доміціляції векселів комерційними банками
Підпунктом 3.2.5 пункту 3.2 ст. 3 Закону України “Про податок на додану вартість”, визначено, що не є об’єктом оподаткування операції з надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення грошових коштів за договорами позики, депозиту, вкладу, страхування або доручення; надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства; торгівлі за грошові кошти або цінні папери борговими зобов’язаннями, за винятком операцій з інкасації боргових вимог та факторингу, крім факторингових операцій, якщо об’єктом боргу є валютні цінності, цінні папери, у тому числі компенсаційні папери (сертифікати), інвестиційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони та деривативи.
Відповідно до пп. 1.2 п. 1 Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. N 508 (далі – Положення № 508) доміциляція векселя – призначення за векселем особливого місця платежу, що відрізняється від місцезнаходження особи, яка зазначена як платник за векселем, шляхом проставлення доміциляційної формули. Під час складання векселя векселедавець може зазначити не лише особливе місце платежу, а й особу, яка оплатить вексель у місці доміциляції. Якщо така особа не зазначена, то її може зазначити трасат під час акцепту. Якщо він цього не зробить, то вважається, що акцептант сам виконає платіж у місці доміциляції. Згідно пп. 11.1 п. 11 Положення доміциляція векселів належить до комісійних операцій.
Приклад: ЗАТ „Б” впродовж 2002-2003 р.р. укладались договори про сплату векселів особливим платником, згідно яких клієнт доручав, а банк приймав на себе оплату векселів, випущених або акцептованих клієнтом, у межах сум, перерахованих клієнтом на рахунок, який визначений у договорі .
ДПІ була проведена документальна перевірка ЗАТ «Б» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за результатами якої було прийнято податкове повідомлення-рішення про визначення суми податкового зобов’язання з податку на додану вартість та штрафні санкції по вищевказаних операціях.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, відмовлено у задоволені позову ЗАТ «Б» про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, з тих підстав, що операції з доміциляції векселів не є операціями з розрахунково-касового обслуговування та не супроводжуються залученням, розміщенням та поверненням грошових коштів, а полягають лише в здійсненні банком платежу за векселем за рахунок коштів, переданих векселедавцем, у тому числі і за рахунок кредитних коштів, тому немає підстав для звільнення операцій з доміциляції векселів від оподаткування на підставі підпункту 3.2.5 пункту 3.2 ст. З Закону України “Про податок на додану вартість”.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.03.07 касаційна скарга ЗАТ „Б” була залишена без задоволення.
Щодо діяльності страхових компаній
1. про перерозподіл ризиків між відокремленими підрозділами страхової компанії та страхові платежі.
На підставі статті 2 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР “Про страхування” (далі – Закон № 85/96-ВР) страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних товариств або товариств із додатковою відповідальністю згідно із Законом України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII “Про господарські товариства” з урахуванням передбачених цим Законом особливостей, а також одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Перестрахування відповідно до частини 1 статті 12 Закону № 85/96-ВР полягає у страхуванні одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) – резидента або нерезидента, який має статус страховика чи перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.
Приклад 1: Господарським судом рішенням, залишеним без зміни постановами апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України від 5 липня 2005 року, було задоволено позов ВАТ “Г” до ДПІ про визнати недійсним податкового повідомлення-рішення про нарахування податку на прибуток та штрафних (фінансових) санкцій.
Спір виник із оподаткування сум, перерахованих обласною дирекцією іншим відокремленим підрозділам ВАТ “Г” (Центральній дирекції, Харківській та Одеській обласним дирекціям “Г-А-С”) на підставі угод та наказів про перерозподіл ризиків. При цьому Товариство приймало на себе виконання частини зобов’язань по ризиках, які перевищують максимальний обсяг страхових зобов’язань структурних підрозділів, і сплачувало податок на прибуток із сум прийнятих зобов’язань.
Задовольняючи позов суди виходили з того, що позивач здійснював перерозподіл страхових ризиків у межах Товариства між обласними дирекціями, які є його відокремленими підрозділами, з метою уникнення подвійного оподаткування коштів, що передаються з одного такого підрозділу до іншого. Валовий дохід обласної дирекції формувався із сум перевищення виручки від реалізації послуг, що надійшла на її розрахунковий рахунок, над сумами коштів, перерахованих іншим обласним дирекціям товариства у звітному періоді. Оскільки кошти, перераховані обласною дирекцією іншим обласним дирекціям ВАТ ”Г”, були оподатковані у відповідних областях, суди дійшли висновку про правомірність оподаткування цієї дирекції, яка є самостійним платником податку на прибуток, пропорційно до взятих нею на себе страхових зобов’язань.
Постановою Верховного Суду України від 13.03.07 було скасовано вищевказані судові рішення та зазначено, що угоди про перерозподіл ризику, укладені між відокремленими підрозділами позивача від його імені та в його інтересах, не є договорами перестрахування у тому розумінні, в якому цей термін вживається в Законі № 85/96-ВР, оскільки перестраховиками можуть бути лише юридичні особи, які одержали відповідну ліцензію і займаються страховою діяльністю за правилами страхування.
Відповідно до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України від 28.12.94 № 334/94-ВР „Про оподаткування прибутку підприємств” (далі – Закон № 334/94-ВР) валовий дохід від страхової діяльності (крім страхування життя та пенсійного страхування у межах недержавного пенсійного забезпечення) страховиків-резидентів оподатковується за ставкою три відсотки від суми такого доходу і не підлягає оподаткуванню за ставкою, встановленою статтею 10 цього Закону. Для цілей оподаткування страхової діяльності як оподатковуваний дохід від страхової діяльності слід розуміти суму страхових внесків, страхових платежів або страхових премій (далі – сума валових внесків), за винятком суми валових внесків, переданих у перестрахування, отриманих (нарахованих) страховиками протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами, за винятком суми валових внесків, переданих у перестрахування.
Тому частина страхових платежів, перерахована іншим відокремленим підрозділам ВАТ “Г” як іншим платникам податків у межах одного страховика (однієї юридичної особи) на підставі наказів про перерозподіл ризиків, не є страховими платежами (страховими внесками, страховими преміями), сплаченими за договорами перестрахування і не можуть зменшувати суму валових внесків, яка враховується при визначенні валового доходу від страхової діяльності, що підлягає оподаткуванню.
Приклад 2: Ухвалою вищого адміністративного суду України від 17.04. №К-7075/06 було відмовлено в задоволенні касаційної скарги Страхової компанії „К” по справі за позовом до ДПІ про визнання недійсним податкового повідомлення рішення та залишено в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, з того, що філія ЗАТ СК «К» не сплачувала (не нараховувала) суму страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) за договорами перестрахування з резидентом.
Отже, відсутнє право на зменшення згідно пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» доходів, які підлягають оподаткуванню.
Оскільки філія до головного офісу сплачувала гро
