Юрінком Інтер
“Юрiнком Iнтер” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

ОГЛЯД ЗМІ: “Про деякі роздуми навколо судово-правової реформи”

12

Олександр МАРТИНЕНКО
голова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду

Дедалі більшого розголосу набирає та обговорюється питання стосовно проведення судово-правової реформи в Україні, і ще більш гостро стоїть воно з огляду на те, що на розгляд Верховної Ради України винесено законопроект «Про судоустрій та статус суддів». Мабуть, не випадково з цього питання відбулися парламентські слухання 18 березня цього року.

Про шляхи реформування

Безумовно, судовий корпус не може стояти осторонь цього важливого питання, адже хто, як не судді, знає його ізсередини та має певні уявлення про шляхи реформування судової гілки влади, щоб в Україні справді було створено суди, робота яких відповідала б вимогам суспільства та світовим стандартам у судочинстві.

Судді не раз збиралися та проводили різні заходи з вироблення спільної позиції щодо шляхів проведення цієї реформи. Проте спільної думки немає і не може бути, зважаючи на різне розуміння передусім необхідності створення спеціалізованих судів і спеціалізації суддів. Інколи ці поняття навмисно ототожнюють. Однак спеціалізовані суди і спеціалізація суддів мають різну правову природу, про що свідчить те, що, зокрема, в країнах Європи діють найрізноманітніші спеціалізовані суди, і це не забаганка багатої Європи, а потреби суспільства, обґрунтовані правовою наукою.

Питання про необхідність створення спеціалізованих судів чи спеціалізації суддів в Україні мають більш політичне забарвлення, ніж правове обґрунтування.

Виказати своє ставлення до проблем судочинства та шляхів його реформування мене змусило інтерв’ю мого колеги — голови апеляційного суду Волинської області П. Філюка.

Багато в чому з його міркуваннями щодо шляхів здійснення судово-правової реформи можна погодитися, але з багатьма — й ні.

Думаю, що всі судді єдині в тому, що така реформа вже давно назріла. Та чи варто її проводити за тих соціально-політичних умов, того протистояння в суспільстві, яке маємо в Україні сьогодні? Чи можна за таких умов провести судову реформу, яка б справді відповідала вимогам усього суспільства, а не певним бізнесово-політичним кланам? Гадаю, що ні.

Ви подивіться тільки на те, як відбувається законотворчий процес. Певним суб’єктом законодавчої ініціативи подається законопроект, який більш-менш є цілісним, логічним та збалансованим. І як він трансформується в процесі парламентських обговорень, як певна політична сила намагається пристосувати його для своїх внутрішньополітичних потреб?

Не буду наводити приклади, той, хто цікавиться професійно цією темою, добре про це знає.

На мій погляд, сьогодні, щоб зняти соціальне напруження в суспільстві й створити біль-менш сприятливі умови для роботи судів, а значить, і для можливості захисту ними прав, свобод та інтересів громадян, задекларованих Конституцією України та міжнародними законами, ратифікованими Україною, насамперед потрібно:

— забезпечити суди приміщеннями, придатними для здійснення судочинства відповідно до Конституції та законів України (не може бути якісним судочинство в напіврозвалених приміщеннях чи малих за розміром, в яких розміщується більшість судів);

— забезпечити суди фінансуванням, достатнім для їх роботи (22 відсотки фінансування від потреб не може забезпечити якісної роботи судів та вберегти суддів від корупції, а суди — від залежності від інших гілок влади, зокрема виконавчої);

— прискорити призначення суддів на посади (сьогодні судді чи кандидати в судді чекають свого призначення місяцями, а то й роками, тоді як працюючі судді надто перевантажені судовими справами — а це строки і якість здійснення правосуддя).

Хоч би яку судову реформу ми здійснили, без розв’язання зазначених проблем вона не матиме успіху.

Думаю, це аксіома.

Про кількість справ

Ще одне важливе питання в цьому сенсі. З року в рік збільшується кількість справ, які розглядають суди. І цифри приголомшливі. Це мільйони справ. З одного боку, кажуть, що це довіра до судів, що вони здатні захистити законні права та інтереси людей, юридичних осіб, а з другого — це свідчить про те, що щось не так у цій державі, якщо громадяни змушені масово звертатись у суди. Мабуть, законодавчій та виконавчій владі слід ретельно розібратися з тим, чи в нас закони недосконалі (а вони таки недосконалі), чи їх виконання є неналежним (теж відомий факт). От і виходить, що суди стають певною мірою заручниками недосконалого законодавства та неналежного його виконання.

Приміром, чого тільки варті так звані соціальні справи (виплати пенсій, допомог тощо).

Суди десятками, а то й сотнями тисяч «перемелюють» такі справи, коли достатньо декількох судових рішень, щоб відповідні органи їх виконували, а не мордували людей і не перевантажували суди.

Тепер хочу повернутися до тих думок, які висловив мій колега з Волині.

Проблеми з доступом до правосуддя, безперечно, є, але вони зумовлені аж ніяк не тим, що існують спеціалізовані суди: господарські та адміністративні. Гадаю, в цьому він лукавить. Передусім створенням, зокрема, адміністративних судів були значно розвантажені загальні суди стосовно розгляду цивільних справ.

Система адміністративних судів працює так, що більшість справ, зокрема соціальних, розглядається тими ж загальними місцевими судами, а більш складні, або за вибором громадянина, коли він вважає, що місцевий загальний суд його справу не розгляне об’єктивно, можуть бути розглянуті в окружному адміністративному суді, який є в кожній області.

Як показує досвід роботи адміністративних судів, якщо громадянин зацікавлений в особистій участі у розгляді справи, то він знаходить і час, і гроші для цього. Скажіть, а якщо громадянин захоче взяти участь у розгляді справи Верховним Судом України, а там розглядаються сотні тисяч справ, то ми що, філіали Верховного Суду України створимо в кожному райцентрі чи області? А хіба громадяни не їздять на розгляд справ до райцентрів чи обласних центрів?

Закидається, що запровадження спеціалізованих судів призводить до збільшення тяганини. Та це вже відкрита неправда. Хіба ми не знаємо, що в місцевих загальних судах (та навіть і вищих ланках) тисячі цивільних справ розглядаються роками (по 2—3 роки і більше). Хіба не із загальних судів тисячі справ було передано до щойно створених адміністративних судів.

Мабуть, цинічно звинувачувати адміністративні суди в тяганині, коли ці суди не мають належних умов для роботи, фінансування та кадрового забезпечення.

Абсолютно можна погодитись із тим, що розгляд більшої частини справ (особливо незначних) має закінчуватися в місцевих та апеляційних судах. Це ненормально, що сотні тисяч дрібних справ розглядаються Верховним і Вищим спеціалізованим судами України.

Та це вже питання вдосконалення процесуального законодавства.

Далі голова суду каже, що для громадянина має бути все просто і зрозуміло (погоджуюсь)… Прийшов до суду, віддав заяву. І не пиши, що прошу розглянути по адміністративному судочинству чи по цивільному, чи по господарському. Я прийшов до вас запитати, правий я чи не правий, виклав суть спору. А ви там собі думайте, хто і за якою процедурою розглядатиме справу… Навіть дивно, що такі думки виказує суддя (юрист) з таким стажем роботи. Хотів би бачити, як він розглядатиме заяву (позов), в якій не буде чітко сформульовано вимоги, не буде правового обґрунтування з посиланням на відповідний процесуальний чи матеріальний закон. У нас що, скасовується інститут адвокатури? Та, мабуть, ні. Кожен мусить займатися своєю справою. До позовної заяви є певні вимоги процесуального закону (і, думаю, вони ніколи не будуть скасовані), а тому й існує правова допомога, чи то через інститут адвокатури, чи через інших фахівців у галузі права.

Річ в іншому — доступність цієї допомоги. Тому й постає вже роками питання про створення муніципальної адвокатури (правової допомоги), яка була б доступна для більшості населення.

Чи є проблеми з розмежуванням підсудності? Так, є. Але вони були завжди тією чи іншою мірою. Проте поступово з розвитком судової практики (зокрема, адміністративної) їх стає менше. Крім того, більшість цих непорозумінь спричинено не так правовими прогалинами, як бажанням певних юрисдикцій, так би мовити, перетягти на себе певні категорії справ. Таке бажання переважно зумовлено й певними політичними інтересами.

У цьому контексті зрозуміла й позиція пана голови щодо приєднання адміністративних судів до загальних шляхом створення відповідних судових палат.

Сьогодні ця позиція не витримує жодної критики.

Про систему

Єдина система адміністративних судів на сьогодні вже створена й має деяку базу (це приміщення, меблі, комп’ютерна та оргтехніка і дещо інше). Скажіть, а що, в загальних судах є вільні площі для приєднання адміністративних судів (а це десятки суддів, сотні працівників апарату…)?

А може, це зніме необхідність громадян їздити в районний чи обласний центр? Або зніме питання розмежування юрисдикцій? В яку палату звернутися громадянину — цивільну, адміністративну чи господарську (якщо і господарські суди туди ж приєднати)?

Чому в нас завжди думають, що якщо щось реформувати, то вже докорінно, до фундаменту. Може, дещо, залишимо як є, як традиційно склалося.

Десятиліттями, а то і століттями існували під одним дахом кримінальне та цивільне судочинство, то хай воно так традиційно і залишається. Невже хтось наївно думає, що, роз’єднавши їх, щось кардинально зміниться в судочинстві без зміни влади та суспільства. Певно, що ні.

Та вже зовсім анахронізмом видається думка про повернення до президій апеляційних судів (на зразок радянських часів) з функцією судового нагляду.

Це вже називається дореформувались. Тоді нам доведеться поставити жирний хрест на всій правовій науці. На доведення цього навіть не хочу гаяти час та витрачати сторінки газети.

Про систему судів. Вона може бути різна, та не може в ній не знайтися місця спеціалізованим судам.

Сьогодні це світова практика, тому що не може одна людина за наявності такого пласту законів та нормативних актів бути фахівцем в усіх галузях права (як це було в радянському суді, та й дотепер зберігається в місцевих загальних судах)

Також не може бути й єдиного процесуального законодавства для всіх юрисдикцій, тому що вони виконують різні завдання й випливають із різних правовідносин.

Як можна, скажімо, уніфікувати процесуальне законодавство в цивільній та адміністративній юрисдикціях? Ці юрисдикції регулюють різні правовідносини, то й інструменти цього регулювання мають бути різні. Як уніфікувати судовий процес з розгляду цивільних справ, де сторони є рівними, й адміністративний, де немає рівності сторін у відношенні одна до одної та ролі суду в розгляді такого спору (наприклад, ч. 2 ст. 11 або ч. 2 ст. 71 КАС України).

Питання стосовно уніфікації процесуального законодавства порушується не вперше. Якби це було можливо, думаю, його вже давно уніфікували б. Остаточну відповідь на це запитання, мабуть, дасть юридична наука.

Ми ж (судді) — практики й дотримуватимемося того законодавства, яке буде прийнято.

В інтерв’ю приділено увагу й питанню реальної незалежності судів та суддів. Болюче питання і для суддів, і для суспільства. За тих умов, в яких існує (виживає) українське правосуддя, говорити про абсолютну незалежність не доводиться.

Прикладів брутального втручання в діяльність судів та суддів з боку інших гілок влади — політичних та бізнесових сил, стільки, що про це тільки й мова.

Про звинувачення

Останнім часом на суди вилили стільки звинувачень, праведних і неправедних, що, певно, історія сучасної України такого ще не чула і не бачила.

Суди відіграють дедалі більшу роль в державі і суспільстві, їх рішення з деяких надзвичайно важливих питань є остаточними. Не всім це подобається. Триває шалена боротьба за механізми можливого впливу на суди, а тут, як мовиться, нічим не гребують. Свідченням цього є телевізійна передача «Свобода слова» від 14 березня цього року. Чого ми там тільки не почули на адресу суддів. А чому ніхто не сказав, що суди в надзвичайно складних умовах (відсутність приміщень, належного фінансування, кадрового забезпечення) розглянули і розглядають мільйони справ, і понад 90 відсотків їх рішень є законними. Мабуть, така природа людей, що ті, чиї інтереси, права та свободи суд захистив, — мовчать, а ті, яких судові рішення не задовольнили (і в більшості випадків обґрунтовано), — завжди публічно виказують невдоволення.

Показовим був виступ заступника Генерального прокурора України Р. Кузьміна й особливо його закінчення. Усе було б не так і погано, якби суд був позбавлений права скасовувати постанови про порушення кримінальних справ, а про те, чому безпідставно порушуються кримінальні справи, прокурор не згадав.

Ми вже не раз чули з трибун від прокурорів, що суди заважають їм працювати.

Чомусь так склалося, що і прокуратура, і МВС, й інші спецслужби знають, якими мають бути суди та як їх реформувати (на свій, звичайно, лад, «незацікавлено»), але, на жаль, під час реформування цих органів думкою суддів чомусь не цікавляться.

Безперечно, в судах є чимало негативних явищ, бо суд є частиною єдиної державної влади та суспільства, і ті «хвороби», які є в них, не можуть оминути й суд, а тому треба «лікувати» всю державу і суспільство.

Цю статтю я почав писати, коли йшла підготовка до парламентських слухань 18 березня. Ось вони відбулися.

Багато було думок, доводів і на користь проведення реформи, і проти, якою вона повинна бути. Деякі збіглися з моїми думками, деякі — ні.

Проте мені здається, що кожен як прийшов зі своєю думкою, так з нею й пішов.

Запросили на слухання і голів усіх апеляційних (усіх юрисдикцій) і інших суддів, але ми там були в ролі статистів. Нікому з нас навіть слова не дали. Та хіба нам нічого було сказати?

Звісно, судово-правову реформу не повинні здійснювати тільки судді, бо це навіть небезпечно. Та вислухати думки суддів і почути їх все-таки необхідно.

Комментарии